Франц Кафка зі своїм знаменитим «Процесом» міг би нервово палити осторонь, якби йому випала нагода поспостерігати за роботою вітчизняної правоохоронної системи. Те, що видатний австрієць описував як літературну гіперболу та метафору бюрократичного пекла, на теренах Закарпаття давно стало буденністю. Якщо ви коли-небудь замислювалися, як виглядає ідеальна, кристально чиста, рафінована кругова порука, то вам не потрібно читати складні підручники з кримінології. Достатньо просто звернути увагу на діяльність такої установи, як Ужгородська окружна прокуратура.
Ця стаття — не просто емоційний нарис. Це детальна, критично-аналітична викладка безпрецедентного правового свавілля, заснована на офіційних документах, фактах та цілковитій зневазі до Конституції України. Це історія про те, як посадовці, чий прямий обов’язок — стояти на сторожі закону, перетворили його на зручний килимок для витирання ніг.
Читайте також:
Лікбез для прокурорів: Чи вартує тримати в прокуратурі безграмотного працівника Катерину Ткачук?
Акт перший: Злочин, якого «немає», та заява, яку не чекали
Уявіть собі звичайний осінній день. 01 вересня 2026 року громадянин України, шеф-редактор видання «Фенікс Слово» Степан Сікора, людина, яка не один рік досліджує суспільно-політичні процеси та історію такого унікального регіону як Закарпаття, направляє офіційну заяву до обласної прокуратури. Заява не про погоду і не про стан доріг. Це повідомлення про вчинення низки кримінальних правопорушень в порядку статті 214 Кримінального процесуального кодексу України.
У документі чітко, аргументовано, з посиланням на норми права вказано на ознаки злочинів, передбачених цілим букетом статей Кримінального кодексу:
-
ч. 1 ст. 366 (Службове підроблення);
-
ч. 2 ст. 382 (Невиконання судового рішення);
-
ч. 2 ст. 364 (Зловживання владою);
-
ч. 2 ст. 367 (Службова недбалість);
-
ч. 1 ст. 396 (Приховування злочину).
Фігуранти цієї заяви — не якісь маргінальні елементи, а цілком конкретні носії погонів та владних повноважень. Серед них дізнавачі СД Ужгородського РУП ГУНП С.С. Салтиков та М.І. Поляк, а також “зірки” нашої статі — процесуальні прокурори Т.Г. Копрушак, Д.О. Мирошниченко та В.Я. Попович.
Здавалося б, механізм Кримінального процесуального кодексу працює автоматично: отримали заяву — протягом 24 годин внесли відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) — почали розслідування. Це імперативна норма. Вона не передбачає опцій «подумати», «порадитися з кумом» чи «написати відписку». Але це в ідеальному світі. В Ужгороді ж діють свої, альтернативні закони фізики та юриспруденції.
Акт другий: Обласний «пінг-понг» та ілюзія контролю
07 вересня 2026 року Закарпатська обласна прокуратура в особі в.о. начальника відділу нагляду Катерини Ткачук робить геніальний за своєю бюрократичною красою хід. Вона бере заяву, в якій прямо звинувачуються працівники Ужгородської окружної прокуратури, і… правильно, відправляє її на розгляд до самої Ужгородської окружної прокуратури!
Звісно, все це приправлено красивими супровідними словами: «Розгляд доводів… необхідно провести відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства». Мовляв, ми вам спустили вказівку, а ви там на місцях розберіться. Це класичний управлінський саботаж. Замість того щоб взяти під контроль справу щодо можливих злочинів своїх підлеглих, обласна прокуратура грає в «гарячу картоплю», скидаючи відповідальність вниз. Це перший етап кругової поруки: удати, що контроль є, фізично усунувшись від прийняття рішень.
Акт третій: Майстер-клас із перекладання відповідальності від Романа Демківа
10 вересня естафетну паличку абсурду перехоплює Перший заступник керівника Ужгородської окружної прокуратури Роман Демків. Отримавши заяву, в якій чорним по білому звинувачуються його прямі підлеглі (зокрема, Т.Г. Копрушак), пан Демків демонструє чудеса еквілібристики.
Замість того щоб як керівна особа, яка зобов’язана дотримуватися Закону України «Про прокуратуру», самостійно ініціювати внесення відомостей до ЄРДР або призначити службове розслідування, він пише формальну відписку: «Для організації розгляду в межах компетенції скеровую заяву…» Кому скеровує? Абстрактним «виконавцям» в ДБР, замість того, щоб зайнятись своїми корупційними (?) процесуальними прокурорами.
Очевидно, пану Демківу релігія, чи, можливо, якийсь таємний прокурорський кодекс честі, не дозволяє відкрити електронний реєстр і внести туди дані. Набагато простіше написати шаблонну відписку, роз’яснивши заявнику його права, ніби той сам їх не знає. Дії Демківа — це не просто службова недбалість, це свідоме цементування стіни, за якою ховаються недоброчесні прокурори. Керівник, який покриває підлеглих шляхом бюрократичного саботажу, стає співучасником цього правового нігілізму.
Акт четвертий, кульмінаційний: «Я сам собі суддя», або Бенефіс Тараса Копрушака
Але все перелічене вище — це лише розминка перед справжнім шедевром. Апогей цинізму, від якого у будь-якого студента першого курсу юридичного факультету мало б статися нервове виснаження, відбувся 17 вересня 2026 року.
На адресу Степана Сікори 17 вересня надходить офіційний лист Ужгородської окружної прокуратури (№ 07.53-108-7164ВИХ-26). Зміст лаконічний: «Окружною прокуратурою розглянуто Ваші звернення, щодо неналежного на думку заявника досудового розслідування…» і далі по тексту, що відповідь вже надавалася.
Здавалося б, чергова відписка. Але подивіться на підпис. Лист підписав… прокурор окружної прокуратури Тарас КОПРУШАК.
Так, шановні читачі. Ви зрозуміли абсолютно правильно. Тарас Копрушак — людина, щодо якої 01 вересня була подана заява про вчинення ним службового підроблення та зловживання владою, самостійно «розглянув» цю заяву, самостійно проаналізував свої дії, самостійно дійшов висновку, що він молодець, і самостійно відправив відповідь заявнику.
Це вже не Кафка. Це барон Мюнхгаузен, який сам себе витягує за волосся з болота, тільки в прокурорському мундирі. У римському праві існує фундаментальний принцип: Nemo iudex in causa sua (Ніхто не може бути суддею у власній справі). Але для Ужгородської окружної прокуратури багатовікові надбання європейської цивілізації — це порожній звук. У них є Тарас Копрушак, людина-оркестр, яка сама себе підозрює, сама себе перевіряє і сама себе виправдовує.
Анатомія правового нігілізму: Як працює прокурорська «матриця»
Відкиньмо емоції та сарказм (хоча зробити це вкрай важко) і розкладемо цей театр абсурду на сухі юридичні складові. Те, що відбулося, є не просто етичним провалом, це пряме порушення одразу кількох ключових законів України.
1. Конфлікт інтересів, якого «не помітили» Відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції», реальний конфлікт інтересів — це суперечність між приватним інтересом особи та її службовими повноваженнями. Прокурор Копрушак мав очевидний приватний інтерес: уникнути кримінальної відповідальності за кримінальним провадженням № 12023078040000715. Згідно зі статтею 28 цього ж Закону, він був зобов’язаний не вчиняти жодних дій в умовах такого конфлікту і повідомити про нього своє керівництво. Що зробив Копрушак? Він наплював на антикорупційне законодавство з найвищої вежі Ужгородського замку і використав свої службові повноваження, щоб «закрити» скаргу на себе. Це не просто порушення, це підстава для негайного звільнення та відкриття провадження Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК).
2. Глузування зі статті 214 КПК України Закон не дає прокурору права вибирати: подобається йому заява про злочин чи ні. Протягом 24 годин дані мають бути в ЄРДР. Відмова внести відомості — це незаконна бездіяльність, яка зараз масово практикується правоохоронцями для штучного зменшення статистики та приховування злочинів «своїх». Коли слідчий або прокурор перетворює повідомлення про злочин на бюрократичний розгляд за Законом «Про звернення громадян», він вчиняє службовий злочин.
3. Тотальна зневага до суспільства Відповідь за підписом Копрушака — це ляпас не лише Степану Сікорі. Це плювок в обличчя всьому громадянському суспільству, всім платникам податків, за чий рахунок утримується цей роздутий апарат. Це демонстрація абсолютної, непробивної впевненості у власній безкарності. Прокурор прямо каже: «Я — закон. Я сам вирішую, чи винен я. І я вирішив, що я святий».
Як після таких інцидентів Офіс Генерального прокурора може розповідати європейським партнерам про прозорість, доброчесність та реформи? Будь-який аудит з боку європейських інституцій має починатися не з красивих презентацій у Києві, а з візиту в кабінети Ужгородської окружної прокуратури, де закони переписуються «на колінці» під конкретного виконавця.
Що далі? Вимоги, які неможливо ігнорувати
Ситуація, що склалася, вийшла далеко за межі банальної паперової тяганини. Це системна проблема деградації правоохоронних органів на місцях. Громадянин України Степан Сікора, спираючись на статті 19 та 40 Конституції України, у своїй Офіційній заяві-вимозі від 18.09.2026 року висуває абсолютно законні, логічні та безальтернативні вимоги до Керівника Ужгородської окружної прокуратури:
1. Негайно виконати вимоги ст. 214 КПК України та внести до ЄРДР відомості про злочини, вчинені дізнавачами (Салтиков, Поляк) та прокурорами (Копрушак, Мирошниченко, Попович). Досить грати в хованки з реєстром.
2. Надати витяг з ЄРДР. Суспільство та заявник мають бачити документальне підтвердження, що закон нарешті почав працювати.
3. Ініціювати службове розслідування стосовно Тараса Копрушака. Той факт, що людина сама розглядає заяви про свої злочини, має стати предметом жорсткого розслідування, а не дружніх поплескувань по плечу в коридорах.
4. Перевірити діяльність Романа Демківа. Перший заступник, який своєю відпискою легалізував цей абсурд, несе пряму відповідальність за дії своїх підлеглих. Його дії мають ознаки зловживання владою та покривання злочинів.
5. Відсторонити прокурорів Копрушака, Мирошниченка та Поповича від процесуального керівництва у справі № 12023078040000715 через наявність прямого конфлікту інтересів.
6. Направити матеріали до КДКП. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів повинна дати оцінку цьому «професіоналізму».
Замість епілогу
Ми живемо в часи, коли країна виборює своє право на існування, на європейське майбутнє, на верховенство права. Але поки на фронті люди віддають життя за ці цінності, у тилових кабінетах Ужгородської окружної прокуратури процвітає неофеодалізм. Прокурори поводяться як удільні князьки, для яких закони — це лише рекомендації, обов’язкові для «простих смертних», але не для них самих.
Якщо керівництво прокуратури думає, що чергова формальна відписка змусить громадян змиритися зі свавіллям, вони глибоко помиляються. Ця справа — це лакмусовий папірець. Якщо система здатна очиститися, вона повинна негайно звільнити та притягнути до відповідальності осіб, які дискредитують саме звання прокурора. Якщо ж ні — то скарги до слідчих суддів, Державного бюро розслідувань, НАЗК та масовий розголос у медіа неминучі.
Історія, що розгортається сьогодні на теренах давньої Підкарпатської Русі, показує: справедливість не дається дарма. Її потрібно виривати з пазурів бюрократичного монстра, який звик харчуватися нашими правами. І поки прокурори на кшталт Тараса Копрушака пишуть листи самі собі, суспільство має уважно фіксувати кожен їхній крок. Бо рукописи, як і службові злочини, не горять, особливо коли вони задокументовані і винесені на суд громадськості.
Одне можна сказати напевно: ця комедія абсурду обов’язково матиме фінальний акт. І сценарій для нього писатиме вже не прокурор, який сам себе виправдовує, а закон, який рано чи пізно запрацює.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”