В українській політиці осінь 2026 року розпочалася з гучного кадрового землетрусу, який вкотре оголив глибокі системні проблеми у правоохоронній сфері. 15 вересня Верховна Рада України поставила крапку в нетривалій, але вкрай скандальній кар’єрі очільника Офісу генерального прокурора. Парламент підтримав звільнення Руслана Кравченка з посади генерального прокурора, віддавши за це рішення переконливі 317 голосів, причому жоден народний депутат не проголосував “проти”. Загалом Руслан Кравченко пропрацював на цій надважливій посаді понад рік. Проте чи є ця подія реальним кроком до реформування системи правосуддя, чи ми знову спостерігаємо зміну декорацій у звичному політичному театрі абсурду?
Гучне падіння: як Верховна Рада звільнила Генерального прокурора
Події навколо відставки розгорталися з блискавичною швидкістю. Після низки скандалів, що сколихнули антикорупційні органи, президент Володимир Зеленський відсторонив Руслана Кравченка від виконання обов’язків та направив подання про його звільнення до парламенту. Депутати не забарилися із рішенням, одностайно підтримавши ініціативу голови держави.
Як влучно зазначили представники громадськості на сторінці Автомайдану, Верховна Рада нарешті проголосувала за звільнення Руслана Кравченка з посади Генерального прокурора. Суспільна реакція була цілком передбачуваною — сумувати точно ніхто не буде. Йому можна сказати лише одне: «Бай-бай, чи то пак, о-ревуар». Ця відставка не стала несподіванкою, адже їй передував безпрецедентний за своїми масштабами та зухвалістю конфлікт між генпрокурором та ключовими інституціями, створеними для боротьби з корупцією.
Від відкритого конфлікту з НАБУ до «робочого відрядження» в Париж
Справжнім каталізатором цього стрімкого політичного фіаско стала відкрито ворожа позиція Офісу генпрокурора щодо Національного антикорупційного бюро (НАБУ). Незадовго до свого звільнення Руслан Кравченко публічно заявив про підписання підозри директору НАБУ Семену Кривоносу у нібито підробленні документів та фіктивному усиновленні. Цей крок викликав шквал критики та виглядав як відверта спроба тиску на незалежний орган. У відповідь система дала задній хід: Офіс генпрокурора був змушений випустити заяву про те, що ці підозри «були позбавлені юридичного сенсу» та не мають жодної чинності.
Але найбільш обурливим актом цієї правової драми стала спроба самого очільника відомства уникнути відповідальності. Розуміючи, що його кар’єра наближається до фіналу, генпрокурор видав наказ про власне відрядження до Франції та поспіхом виїхав із країни на службовому автомобілі [cite: 2.1.5]. Тож сьогодні українці цілком справедливо задаються іронічним питанням: цікаво, а він тепер скоріше повернеться з «робочого відрядження» до Парижа, бо ж посади вже нема? Чи буде вже там шукати нову роботу? Ситуація з фактичною втечею за кордон під виглядом термінової робочої поїздки додала цій історії гіркого, але закономірного осаду.
Системна криза в Офісі генпрокурора: чому історія постійно повторюється
Кадрові ротації в Офісі генпрокурора відбуваються в Україні із завидною регулярністю. Руслан Кравченко обіймав посаду генерального прокурора України з червня 2025 року, а до цього очолював Державну податкову службу та був головою Київської обласної державної адміністрації. Здавалося б, управлінський досвід мав би стати запорукою успіху, проте на практиці відомство продовжило працювати за старими, дискредитованими лекалами.
А якщо говорити без сарказму, то висновок з усієї цієї ситуації єдиний: якщо ми знову отримаємо чергового «зручного» генпрокурора, спеціально призначеного на Банковій для задоволення політичних забаганок влади, історія не просто повториться — вона перетвориться на нескінченний день бабака. Українське суспільство вже критично втомилося від призначень за принципом абсолютної лояльності, а не професіоналізму та доброчесності. Вже напризначалися лояльних та «своїх 100%» виконавців. Може, врешті-решт, досить?
Вимоги ЄС та здоровий глузд: яким має бути новий керівник відомства
Звільнення чергового генпрокурора — це не розв’язання проблеми, а лише констатація глибокої інституційної кризи. Показово, що під час обговорення цього питання перед фінальним голосуванням у залі парламенту самі ж народні депутати наголошували на критичній необхідності запровадження нової, конкурсної процедури призначення генерального прокурора.
Громадянське суспільство та наші західні партнери мають абсолютно чітку й непохитну позицію. Наступного керівника Офісу генпрокурора мають обирати виключно через прозору та відкриту процедуру за обов’язкової участі незалежних міжнародних експертів. Саме як цього безкомпромісно вимагає ЄС і елементарний здоровий ґлузд. Тільки чесний та відкритий конкурс здатен розірвати це порочне коло політичної залежності та дати Україні генерального прокурора, який буде непохитно служити Закону, а не швидкоплинним вказівкам з високих політичних кабінетів.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”