Правова держава починається там, де судова система працює як точний і безвідмовний механізм, що захищає основоположні права людини. У демократичному суспільстві найвищою цінністю є свобода, і будь-яке її обмеження має бути винятково законним, обґрунтованим та безперервно контрольованим з боку незалежного суду. Однак реалії українського судочинства іноді демонструють кардинально іншу картину, у якій процесуальні строки перетворюються на формальність, а фундаментальні вимоги закону ігноруються тими, хто має їх захищати.
Гучний резонанс у юридичній спільноті викликала ситуація, що склалася навколо справи Євгена Дребітка. Предметом гострої дискусії стала не просто звичайна процесуальна затримка, а відверта, на думку захисту, суддівська бездіяльність. Адвокат Лариса Криворучко була змушена піти на рішучий крок — звернутися до Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Громадської ради доброчесності. У центрі уваги опинилися судді Закарпатського апеляційного суду Ганна Фазикош, Олена Кожух та Михайло Мацунич, дії яких детально описані у відповідній заяві. Ціною питання у цій справі є свобода людини, яка, видно, стала заручницею правової аномалії.
Анатомія судового абсурду: як скасована ухвала стала підставою для ув’язнення
Для того, щоб осягнути масштаб проблеми, необхідно детально проаналізувати хронологію подій. Все почалося 4 червня 2024 року, коли Ужгородський міськрайонний суд постановив ухвалу, якою продовжив строк тримання Євгена Дребітка під вартою. Важливий нюанс полягає в тому, що строк дії попередньої ухвали щодо запобіжного заходу спливав рівно 17 червня 2024 року.
Здавалося б, стандартна процедура, проте апеляційна інстанція виявила істотні порушення процесуального закону в рішенні першої інстанції. Закарпатський апеляційний суд у складі колегії — судді Фазикош, Кожух та Мацунича — постановив скасувати згадану ухвалу від 4 червня. Але зроблено це було лише 3 липня 2024 року, тобто через понад п’ятнадцять днів після того, як законний строк тримання під вартою вже офіційно закінчився (17 червня).
Справжній правовий парадокс криється у другому пункті рішення апеляційного суду. Скасувавши незаконну ухвалу, колегія суддів постановила нову ухвалу про продовження строку запобіжного заходу.
Виникає абсолютно логічне, але принципове для кримінальної юстиції питання: на якій правовій підставі судді Закарпатського апеляційного суду у проміжку з 17 червня по 3 липня 2024 року утримували людину в ізоляції? Захист розцінює це як тотально незаконне судове рішення.
Судова система не наділена машиною часу. Апеляційний суд має повне право скасувати ухвалу першої інстанції та постановити нове рішення в межах своєї компетенції, але жоден вердикт від 3 липня не здатен ретроспективно легалізувати позбавлення свободи людини у попередній кількатижневий період. Відновити заднім числом строк, який вже фізично та юридично сплив, чинний Кримінальний процесуальний кодекс України категорично не дозволяє. Продовжити можна лише той строк, який ще триває. Якщо ж у резолютивній частині судді саме «продовжили» захід, строк якого закінчився ще в червні, Вищій раді правосуддя доведеться шукати норму КПК, яка б дозволяла подібні маніпуляції з часом.
Хто такі судді Закарпатського апеляційного суду: професійний бекграунд колегії
Ситуація набуває особливої гостроти, якщо зважити на професійний статус колегії, яка ухвалювала рішення. Йдеться не про недосвідчених правників, а про керівний склад інституції. Головуюча суддя Ганна Фазикош очолює Закарпатський апеляційний суд ще з 2017 року, є кандидаткою юридичних наук та доценткою, викладає право в Ужгородському національному університеті. Олена Кожух обіймає посаду заступниці голови цього ж суду. Разом із суддею Михайлом Мацуничем вони утворюють колегію з колосальним досвідом роботи у кримінальному судочинстві.
Саме цей факт змушує захист ставити риторичні питання: невже такі висококваліфіковані судді не знають імперативних вимог КПК України? Невже вони не перевіряють дати та документи під час розгляду апеляційних скарг? Як зазначається у скарзі, голова суду Ганна Фазикош уже не вперше стає об’єктом критики з боку учасників різних проваджень через систематичні затягування строків розгляду. Тепер ця тенденція має стати предметом прискіпливої перевірки з боку дисциплінарних органів.
Ланцюг сумнівних рішень: як легалізують незаконне
Одне сумнівне рішення здатне породити ефект доміно у всій системі судочинства. Після резонансної ухвали Закарпатського апеляційного суду від 3 липня 2024 року, судді першої інстанції (Ужгородського міськрайонного суду) продовжували неодноразово постановляти нові ухвали про тримання Євгена Дребітка під вартою.
Звісно, кожна наступна ухвала — це окреме процесуальне рішення. Проте наявність нових ухвал жодним чином не стирає з історії факт первісного можливого позбавлення свободи без чинного судового рішення. Вони не здатні легалізувати той “темний період” з 17 червня по 3 липня. Ба більше, європейські стандарти зобов’язують суддів перевіряти безперервність правових підстав для тримання під вартою. Механічне штампування рішень про найсуворіший запобіжний захід, коли судді заплющують очі на очевидний розрив у строках, є неприпустимим. Йдеться про базове право на свободу, а не про банальну технічну помилку чи друкарську помилку у календарі.
Ігнорування строків КПК: коли десять днів перетворюються на безмежність
Спроби захисту отримати бодай якесь законне роз’яснення цієї правової колізії розтягнулися на роки. Захист заявляє, що судді понад два роки не бажають належним чином пояснити ситуацію, що виникла у 2024 році. Кульмінацією стала подача адвокатом 12 серпня 2026 року офіційної заяви про роз’яснення тієї самої ухвали Закарпатського апеляційного суду від 3 липня 2024 року (справа № 308/13443/23).
Того ж дня, 12 серпня, заяву було зареєстровано і передано колегії у складі Фазикош, Кожух та Мацунича. 17 серпня апеляційний суд витребував матеріали справи, а 19 серпня 2026 року вони вже надійшли з першої інстанції.
Частина друга статті 380 Кримінального процесуального кодексу України встановлює жорсткий імператив: суд зобов’язаний розглянути заяву про роз’яснення рішення протягом десяти днів. Однак колегія суддів призначила судове засідання лише на 9 вересня 2026 року, що від початку є прямим виходом за межі законного строку. Щобільше, станом на 11 вересня рішення за заявою так і не було ухвалено.
Це свідчить про те, що судді не просто випадково пропустили строк через завантаженість. Вони свідомо визначили дату, яка унеможливлювала виконання вимог КПК. Законні строки — це не факультативні рекомендації, які можна ігнорувати через відпустки чи внутрішні графіки суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», такі дії містять явні ознаки дисциплінарного проступку — безпідставного затягування або невжиття заходів для розгляду заяви у встановлений законом строк.
Вихід за межі внутрішнього законодавства: порушення рішень ЄСПЛ
Проблема вже давно перетнула кордони виключно національного законодавства і перейшла у площину порушень міжнародного права. Стаття 5 § 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко вимагає, щоб законність позбавлення свободи перевірялася судом без зволікання.
Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) сформував однозначну та послідовну практику: судовий контроль за триманням під вартою має бути реальним, оперативним та максимально ефективним. У відомій справі «Shcherbina v. Russia» суд визнав надмірним порушенням навіть шістнадцятиденний строк перевірки. Аналогічні імперативні вимоги щодо особливої швидкості проваджень, де вирішується доля людської свободи, містяться у рішеннях «Mooren v. Germany», «Idalov v. Russia» та «Kharchenko v. Ukraine».
У випадку Дребітка затримка з розглядом заяви про роз’яснення судового рішення, від якого залежить розуміння правових підстав його утримання, не мала об’єктивних мотивів з боку суду. Захист жодним чином не перешкоджав правосуддю. Така бездіяльність створює залізобетонні підстави констатувати недотримання вимог Конвенції. Троє професійних суддів так і не дали суспільству і захисту відповідь на просте запитання: на підставі якого чинного документа людину тримали у СІЗО після 17 червня 2024 року?
Роль Вищої ради правосуддя та відповідальність судді
Тепер м’яч на полі Вищої ради правосуддя. Орган суддівського врядування повинен не просто формально прийняти скаргу, а провести глибоку перевірку. Суспільство очікує почути, хто персонально визначив дату поза межами КПК, які конкретно дії вчинили Ганна Фазикош, Олена Кожух та Михайло Мацунич після отримання матеріалів, і головне — хто понесе відповідальність за ці порушення.
Звичайна відписка про “надмірну завантаженість” не спрацює, адже коли людина перебуває під вартою, держава зобов’язана організувати роботу судового апарату так, щоб питання її волі вирішувалося негайно.
Суддівська незалежність — це гарантія захисту судді від політичного чи адміністративного тиску, але це в жодному разі не індульгенція на порушення закону. Чорна суддівська мантія не дає права призупиняти дію Кримінального процесуального кодексу України, а високі посади не звільняють від персональної відповідальності за рішення або бездіяльність, наслідком яких стає незаконне позбавлення людини найціннішого — свободи.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”