У самому серці Закарпаття, серед старовинної архітектури Ужгорода на вулиці Олександра Довженка, розташована установа, покликана бути осередком справедливості та законності — Закарпатський апеляційний суд. Проте за величними фасадами державної інституції розгортається драма, яка оголює фундаментальну проблему української судової системи: хронічне неприйняття публічного контролю та прагнення задрапувати звичайну адміністративну діяльність під завісу «службової таємниці».
Приводом для гучного судового протистояння став звичайний інформаційний запит, поданий відомою правозахисницею та адвокатом Ларисою Сергієвною Криворучко. Прагнучи з’ясувати, як саме відбувалося формування керівного складу установи, вона зіштовхнулася з глухим муром відмови, підписаним особисто головою Закарпатського апеляційного суду Ганною Василівною Фазикош.
Ця історія — не просто приватний правовий спір між запитувачем та розпорядником інформації. Це тест на зрілість усієї вітчизняної юриспруденції, індикатор готовності судової гілки влади дотримуватися європейських стандартів прозорості та беззаперечний доказ того, як посадові особи найвищого рівня досі плутають індивідуальну таємницю голосування з підсумковими рішеннями органів суддівського самоврядування. Позов, поданий Ларисою Криворучко до Закарпатського окружного адміністративного суду, ставить принципове питання: чи має право феміда ховати від суспільства документи, які за законом належать кожному громадянину Ukraine?
Запит, що сколихнув закарпатське правосуддя: хронологія та підґрунтя протистояння
Історія розпочалася 5 серпня 2026 року, коли Криворучко Л.С., керуючись гарантованим Конституцією та законами України правом на інформацію, звернулася до Закарпатського апеляційного суду з офіційним запитом. Об’єктом зацікавлення запитувачки були цілком конкретні та процедурно зрозумілі документи:
-
Копії протоколів зборів суддів Закарпатського апеляційного суду щодо обрання на посаду заступника (заступників) голови суду за період з 01 січня 2020 року по дату надання відповіді.
-
Копії відповідних наказів (про призначення, кадрових чи по особовому складу) про призначення або вступ на посаду заступника (заступників) голови суду за цей же часовий проміжок.
Здавалося б, мова йде про стандартну процедуру. Судова адміністрація, яка утримується за кошти платників податків, повинна працювати в умовах максимальної прозорості, а кадрові перестановки та призначення на адміністративні посади в судах є предметом підвищеного суспільного інтересу.
Проте реакція суду виявилася специфічною. Вже 7 серпня 2026 року за вихідним номером №02.2-8/20770/2026 голова Закарпатського апеляційного суду Ганна Фазикош направила запитувачці офіційну відмову. Перелік аргументів, наведених у цій відповіді, вражає своєю юридичною еклектикою.
Голова суду стверджувала, що запитувані протоколи зборів суддів належать до «службової інформації з обмеженим доступом» відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Мотивувалося це тим, що протоколи нібито відображають внутрішньо-організаційну діяльність суду та процедуру таємного голосування. Ба більше, у листі було здійснено спробу фактично прирівняти протоколи зборів, які фіксують уже прийняте колегіальне рішення, до самих матеріалів таємного голосування (бюлетенів).
Найодіознішим поворотом у цій відмові стала спроба надати легітимному праву на інформацію контурів кримінального правопорушення. Ганна Фазикош у своєму листі розцінила вимогу надати копії протоколів як «спробу контролю за результатами виборів органу суддівського самоврядування», що, на думку очільниці суду, створює передумови для незаконного впливу на суд та навіть може містити ознаки втручання в діяльність судових органів, передбаченого статтею 376 Кримінального кодексу України.
Такий підхід розкриває глибинну проблему: замість того, щоб діяти як прозорий розпорядник інформації, керівництво суду вдався до концепції «оборонної закритості», трактуючи будь-який громадський чи професійний інтерес до кадрових процесів як загрозу своїй незалежності.
Таємне голосування чи таємниця від суспільства: де межа між грифуванням та законністю?
Щоб зрозуміти абсурдність позиції відповідача, варто звернутися до буквального змісту та філософії вітчизняного законодавства. Відповідно до статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», публічною інформацією є відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, або яка перебуває у їхньому володінні.
Визначальною юридичною ознакою публічної інформації є те, що вона являє собою заздалегідь готовий, зафіксований продукт, створений суб’єктом владних повноважень. Протокол зборів суддів — це саме такий підсумковий документ. Він фіксує фактум юридичної події: проведення зборів, наявність кворуму, внесення кандидатур, результати підрахунку голосів лічильною комісією та підсумкове рішення про обрання особи на адміністративну посаду.
Законодавець у статті 3 Закону № 2939-VI чітко встановив, що право на доступ до публічної інформації гарантується обов’язком розпорядників надавати та оприлюднювати дані, максимальним спрощенням процедури запитів, а також здійсненням громадського та державного контролю.
Головна маніпуляція, до якої вдалася голова Закарпатського апеляційного суду, полягає у змішуванні двох абсолютно різних правових категорій:
1. Таємниця індивідуального волевиявлення (таємне голосування): Процедура, під час якої кожен конкретний суддя робить свій вибір у кабіні для голосування та опускає бюлетень до скриньки. Хто саме з суддів як проголосував — дійсно є таємницею, захищеною законом для забезпечення їхньої незалежності.
2. Підсумкові результати виборів (протокол зборів та лічильної комісії): Офіційні агреговані дані про те, скільки голосів «за» чи «проти» отримав той чи інший кандидат, скільки бюлетенів визнано недійсними та яка особа в результаті обрана на посаду заступника голови суду.
Відомості про результати голосування зборів суддів після підрахунку голосів оголошуються публічно, перед усім колективом, та затверджуються зборами шляхом відкритого голосування. Відтак, протокол, яким зафіксовано це рішення, перестає бути таємницею в момент його підписання та затвердження.
Спроба віднести підсумковий протокол до «службової інформації» на підставі пункту 1 частини першої статті 9 Закону № 2939-VI є юридично неспроможною. Ця норма захищає внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки та рекомендації, пов’язані з розробкою напрямів діяльності установи або виконанням контрольних функцій до прийняття рішення. Але як тільки рішення прийнято та зафіксовано в протоколі — документ втрачає статус консультативного чи підготовчого. Він стає офіційним правовим актом органу суддівського самоврядування.
Перетворення таємниці індивідуального голосування на «таємницю результатів виборів керівництва суду» є прямою протиправною трансформацією закону, яка створює небезпечний прецедент абсолютної безконтрольності судових адміністраторів.
Практика Верховного Суду: чому суддівські протоколи не є «внутрішнім листуванням»
Аргументація Ганни Фазикош розбивається не лише об теорію права, а й об чітку, послідовну та сформовану правову позицію вищої судової інстанції України. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду неодноразово розглядав аналогічні спроби голів судів закрити від громадськості протоколи зборів.
Взірцевою у цьому контексті є постанова Верховного Суду від 27 серпня 2021 року у справі №640/9835/20. У цій справі запитувач намагався отримати електронну копію протоколу зборів суддів Печерського районного суду міста Києва щодо повторного обрання голови суду. Печерський суд, аналогічно до Закарпатського апеляційного, відмовив у наданні документа. Проте Верховний Суд визнав таку відмову протиправною та зобов’язав надати копію протоколу. Суд чітко вказав: факт таємного голосування не перетворює підсумковий протокол на інформацію з обмеженим доступом.
Ця позиція була закріплена та розвинута у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі №380/19225/21. Суд вищої інстанції наголосив, що протоколи зборів суддів, на яких відбувається обрання на адміністративні посади, є єдиною формою оформлення прийнятого рішення. Ані Закон України «Про судоустрій і статус суддів», ані Типове положення про збори суддів не передбачають жодного іншого документа для фіксації цього юридичного факту.
Отож, квінтесенцією судової практики стала постанова Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №826/15472/18, де міститься фундаментальний висновок:
«Інформація, яка міститься у протоколах зборів суддів та якою зафіксовані вже прийняті рішення, не може вважатися службовою інформацією у розумінні пункту 1 частини першої статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки відповідне рішення вже прийнято, а такі протоколи та рішення не становлять внутрівідомчої службової кореспонденції».
Видається малоймовірним, що голова апеляційного суду не обізнана з релевантною практикою Верховного Суду, оприлюдненою в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Отже, ігнорування цих висновків при формулюванні відмови Ларисі Криворучко свідчить про свідоме ігнорування норм права та правових правозастосовних правових позицій вищої судової інстанції.
Європейський вектор та Конвенція Тромсе: міжнародний стандарт відкритості
Українське законодавство у сфері інформаційних прав розглядається через призму міжнародних зобов’язань нашої держави. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права.
Стаття 10 Конвенції гарантує кожному право на свободу вираження поглядів, що включає свободу одержувати і передавати інформацію без втручання органів державної влади. Застосування цієї статті у контексті доступу до офіційних документів розкрито у цілій серії ключових рішень ЄСПЛ:
-
«Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary» (заява №18030/11, рішення Великої Палати від 08.11.2016): Страсбурзький суд визнав, що доступ до інформації, яка перебуває у володінні держави, охоплюється гарантіями статті 10 Конвенції, коли ненадання такої інформації становить втручання у свободу одержувати та поширювати відомості, особливо коли мова йде про суспільно значимі дані.
-
«Társaság a Szabadságjogokért v. Hungary» (заява №37374/05, рішення від 14.04.2009): ЄСПЛ підкреслив неприпустимість створення державними органами штучних перешкод для громадських спостерігачів («сторожових псів суспільства») в отриманні інформації, що становить загальний інтерес.
-
«Youth Initiative for Human Rights v. Serbia» (заява №48135/06, рішення від 25.06.2013) та «Guseva v. Bulgaria» (заява №6987/07, рішення від 17.02.2015): Суд підтвердив наявність позитивного обов’язку держави забезпечувати ефективну реалізацію права на доступ до наявної у публічних органів інформації.
Проте найбільш вражаючим юридичним дисонансом у дії Закарпатського апеляційного суду є ігнорування спеціального міжнародного договору — Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів (CETS №205, відомої як Конвенція Тромсе). Вона була ратифікована Україною Законом №631-IX від 20.05.2020 року та набрала чинності 1 грудня 2020 року.
Аналіз Конвенції Тромсе в контексті даного спору демонструє абсолютну безпідставність аргументів відповідача:
1. Поняття офіційного документа (п.п. «b» п. 2 ст. 1): Офіційним документом є будь-яка інформація, зафіксована у будь-якій формі, складена або отримана публічними органами. Під час ратифікації Україна зробила спеціальну заяву, якою прямо поширила поняття «публічні органи» на органи судової влади щодо здійснення ними всіх функцій.
2. Право доступу без дискримінації (ст. 2): Кожна Сторона гарантує кожному право доступу за запитом до офіційних документів, що перебувають у володінні публічних органів.
3. Абсолютна відсутність обов’язку мотивувати запит (ст. 4): Заявник не зобов’язаний зазначати причини, з яких він бажає отримати доступ до офіційного документа.
Остання норма повністю кореспондує частині другій статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», яка наголошує: запитувач має право звертатися із запитом незалежно від того, стосується інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
З огляду на це, закиди Ганни Фазикош про те, що запит Лариси Криворучко є «спробою контролю за виборами» та «втручанням у діяльність суду», не просто виходять за межі юридичної етики, а й прямо порушують статтю 4 Конвенції Тромсе та статтю 19 Закону № 2939-VI. Розпорядник інформації взагалі не наділений правом оцінювати мотиви запитувача, додумувати його цілі чи ставити надання законного документа в залежність від того, як ця інформація буде використана в майбутньому.
Індивідуальна відповідальність чи функція органу: чому Ганна Фазикош має відповідати в суді
Важливим процесуальним аспектом адміністративного позову Криворучко Л.С. є вимога про залучення до участі у справі голови Закарпатського апеляційного суду Фазикош Ганни Василівни як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача (на підставі частини другої статті 49 КАС України).
Така позиція позивача є глибоко продуманою та юридично обґрунтованою. Відмова у наданні публічної інформації не була абстрактним рішенням безликої колегії. Вона була оформлена листом №02.2-8/20770/2026 від 07.08.2026 року, підписаним особисто Ганною Фазикош.
Саме ця посадова особа сформулювала протиправні тези про «службовий характер» протоколів, вплела у відповідь наратив про «таємницю голосування» та висунула на адресу запитувачки безпідставні звинувачення у спробах тиску на суд за статтею 376 КК України.
Чому це принципово? Згідно з пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підставою для дисциплінарної відповідальності судді є:
«…поведінка судді, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема недотримання норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду…»
Якщо адміністративний суд встановить факт умисного або внаслідок недбалості порушення головою суду закону при розгляді інформаційного запиту, а також використання нею безпідставних звинувачень у кримінальному правопорушенні проти громадянського запитувача, це рішення стане об’єктивною підставою для оцінки дій Ганни Фазикош Вищою радою правосуддя та компетентними органами суддівського врядування.
Залучення Фазикош Г.В. як третьої особи гарантує їй реалізацію процесуальних прав: вона матиме змогу особисто надати пояснення, чому вона вирішила приховати протоколи, та спробувати обґрунтувати свої твердження про «втручання у діяльність суду». Це забезпечить повне, всебічне та об’єктивне вирішення справи, перевівши дискусію з площини чиновницьких відписок у площину судового змагального процесу.
Адміністративний позов до Закарпатського окружного адмінсуду: вимоги та перспективи
При поданні позову Лариса Криворучко скористалася правом альтернативної підсудності, передбаченим частиною першою статті 25 та частиною другою статті 26 Кодексу адміністративного судочинства України. Оскільки позивач зареєстрована у м. Рівне, вона мала право вибору між Рівненським окружним адміністративним судом та Закарпатським окружним адміністративним судом (за місцезнаходженням відповідача).
Вибір саме Закарпатського окружного адміністративного суду є глибоко символічним. Це виклик всій регіональній юриспруденції: чи здатен місцевий адміністративний суд надати безсторонню, принципову та законну оцінку діям керівництва суду вищої інстанції свого ж регіону?
Позовні вимоги Лариси Криворучко є чіткими, законними та повністю відповідають відновленню порушеного права:
1. Визнати протиправною відмову Закарпатського апеляційного суду у наданні копій протоколів зборів суддів щодо обрання на посаду заступника (заступників) голови суду за період з 01 січня 2020 року по дату надання відповіді, а також копій відповідних наказів про призначення/вступ на посаду.
2. Зобов’язати Закарпатський апеляційний суд надати Криворучко Ларисі Сергіївні копії запитуваних протоколів та кадрових наказів за вказаний період.
3. Залучити голову Закарпатського апеляційного суду Фазикош Ганну Василівну до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
4. Забезпечити процесуальні права позивача шляхом внесення її РНОКПП (3073912669) до відомостей про учасників справи для переведення всіх матеріалів в електронну форму та надання доступу до справи в системі «Електронний суд».
Цей судовий процес має всі шанси стати опорним у боротьбі за прозорість державних органів в Україні. У час, коли країна виборює свій європейський вибір, існування «інформаційних феодів», де керівники судів вважають підсумки голосувань своєю приватною або службовою власністю, є неприпустимим анахронізмом.
Відмова Закарпатського апеляційного суду відкрити протоколи зборів суддів — це не просто прикрий процесуальний епізод, а симптом глибокої системної хвороби. Намагання видати підсумки обрання керівництва суду за «службову таємницю» та лякати запитувачів статтями Кримінального кодексу суперечить Конституції України, Закону «Про доступ до публічної інформації», сталій практиці Верховного Суду, рішенню ЄСПЛ та ратифікованій Конвенції Тромсе.
Позов Лариси Криворучко до Закарпатського окружного адміністративного суду має вийти за межі суто формального розгляду. Це процес про те, яким має бути українське правосуддя: закритим корпоративним кланом чи відкритою, відповідальною перед суспільством державною інституцією. Судове рішення у цій справі продемонструє, чи працює в Україні верховенство права щодо самих суддів, чи закон зупиняється перед дверима кабінету голови апеляційного суду.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”