Чому реформа Нацполіції та силовиків опинилася під загрозою авторитарного рецидиву
Коли сучасна демократична держава веде виснажливу боротьбу за своє виживання та виборює власне право на європейське майбутнє, її фундаментальною опорою має бути непохитна взаємна довіра між суспільством та інститутами правопорядку. Громадяни, які виходять на майдани й площі українських міст, щоб захистити незалежність антикорупційних органів, вимагати прозорості оборонних закупівель чи протистояти сваволі можновладців, є не загрозою для системи, а її головним джерелом легітимності та життєдайної сили. Саме активне громадянське суспільство в найскладніші моменти історії — від Революції на граніті до Революції Гідності та повномасштабного вторгнення — ставало головним щитом української державності.
Проте що відбувається, коли на чолі всієї правоохоронної системи опиняються люди, для яких будь-який публічний протест, будь-яка незгода чи мітинг — це не вияв нормального функціонування демократичного суспільства, а банальний «злочинний захід», що підлягає жорсткому придушенню, каталогізації, оперативній фіксації та подальшому кримінальному переслідуванню?
Сьогодні перед українським суспільством постає надзвичайно гостра критично-аналітична проблема: марна спроба побудувати європейську, прозору та підзвітну громаді систему правопорядку з тими самими кадрами, чий світогляд і професійні звички гартувалися у лабіринтах силового апарату часів Віктора Януковича. Як слушно зазначає Мартина Богуславець у своїй колонці на Українській Правді, старі зв’язки та репресивна філософія заступника керівника Офісу Президента Олега Татарова цементують його абсолютний вплив на весь силовий блок держави. Це ставить під безпосередню загрозу чесний і відкритий конкурс на посаду очільника Нацполіції, унеможливлює справжній перезапуск правоохоронної системи, блокує боротьбу з корупцією в самому силовому секторі та перетворює декларовані владою реформи на банальну паперову декорацію.
Щоб осягнути повну глибину цієї інституційної кризи, необхідно зануритися не лише у підкулісні кадрові ротації та кабінетні перетасовки всередині Міністерства внутрішніх справ, а й у глибинні ментальні пласти людей, які нині ухвалюють ключові рішення в державі. Коріння сучасної проблеми сягає 2012 року, коли майбутній «куратор» силового блоку в Офісі Президента Олег Татаров та нинішній тимчасовий виконувач обов’язків голови Національної поліції України Максим Цуцкірідзе пліч-о-пліч працювали над створенням спеціалізованого навчального посібника для майбутніх слідчих. Цей документ, який мав би навчати курсантів захисту прав і свобод людини, натомість виявився просякнутий духом радянсько-московських інструкцій боротьби з власним народом.
Навчальний посібник 2012 року: «Картотека заворушників» та спадщина російських методичок
У 2012 році з-під пера двох молодих та амбітних посадовців Головного слідчого управління МВС України — Олега Татарова та Максима Цуцкірідзе — вийшов у світ навчальний посібник під назвою «Розслідування масових заворушень». У 2014 році, в той самий час, коли на барикадах Майдану гинули перші протестувальники, а керівництво Міністерства освіти й науки на чолі з Дмитром Табачником намагалося придушити студентські виступи, цей посібник отримав офіційний гриф МОН зі схваленням для використання у закладах вищої освіти правоохоронного профілю.
Докладний аналіз списку використаної літератури цього посібника відкриває вражаючу картину світоглядної залежності його авторів. Левова частка джерельної бази виявилася сформованою на основі радянських праць та російських методичних рекомендацій «по прєсєчєнію массових бєспорядков». Автори виховувалися на концепціях, сформульованих силовою школою країни-агресора, де будь-яка маса людей, що зібралася на вулиці без прямим чином виданого дозволу начальства, апріорі вважається ворожою та злочинною.
Світогляд, закладений у цьому посібнику, дивує своїм цинізмом та зневагою до конституційних прав громадян. Масові зібрання та протести автори розглядають не як реалізацію основоположного права на свободу зібрань та вираження поглядів, а виключно як деструктивну протиправну діяльність. Як детально аналізує Антикорупційний центр «Межа» у своєму матеріалі на Facebook, ключовою тезою цього навчального видання є систематичний збір оперативних даних, картографування та відкрите стеження за тими, хто наважується висловити незгоду з діями чинної влади.
Цитата з посібника, яка найкраще ілюструє менталітет його авторів, заслуговує на особливу увагу кожного громадянина:
«У подальшому може бути створена (поповнена) картотека учасників заворушень, проводяться впізнання, призначаються фотопортретні (портретно-криміналістичні, портретно-ідентифікаційні) експертизи з метою встановлення учасників заворушень та викриття їх у вчиненні конкретних протиправних дій».
Це не просто сухо сказаний фрагмент із теоретичного навчального матеріалу для студентів юридичних вишів МВС — це практична, покрокова інструкція для формування оперативно-технічних «папочок» на громадських активістів, політичних опонентів, журналістів та просто небайдужих громадян. Практика створення спеціалізованих картотек, баз даних і фотопортретних експертиз щодо учасників мирних акцій протесту є прямою реплікою репресивних методів радянського КДБ та сучасної російської системи «Центру Е». Майбутніх слідчих та оперативників Нацполіції роками навчали сприймати будь-який мітинг як потенційне злочинне угруповання, а його учасників — як об’єкти для негайної каталогізації та подальшого репресивного впливу.
Психологічна портретизація за Татаровим і Цуцкірідзе: Молодь із «соціальними відхиленнями» та «жорстокі бездітні жінки»
Особливий інтерес із погляду критичного аналізу становить те, як саме Татаров і Цуцкірідзе трактують мотивацію українських громадян, які беруть участь у мітингах та акціях протесту. Замість того щоб визнати наявність у суспільстві системної корупції, порушень прав людини чи політичної кризи, які й спонукають людей виходити на вулиці, автори посібника пояснюють активну участь молоді суто її «психологічними особливостями», «життєвою недосвідченістю» та низьким «рівнем освіченості».
У тексті видання на сторінках 20–21 Татаров і Цуцкірідзе прямим текстом стверджують:
«Активними учасниками заворушень є молодь до 30 років. Її активність пояснюється властивими людям цього віку психологічними особливостями, життєвою недосвідченістю, відсутністю вміння сполучити сприйняття подій із критичною оцінкою своїх дій… Активна участь молоді у масових заворушеннях пояснюється також соціальними аспектами формування особистості в цьому віці, рівнем освіченості, послабленим виховним впливом у родині, школі, навчальних закладах і за місцем роботи».
Далі — більше. На думку авторів посібника, до мітингів залучаються перш за все особи, які мають «різні соціальні відхилення». Вони стверджують, що протестувальники штучно загострюють напруженість у суспільстві шляхом привернення уваги населення до «найбільш гострих, що знаходять найбільший резонанс політичних, соціально-економічних, міжнаціональних, екологічних й інших проблем». Тобто підняття екологічних чи соціально-економічних питань у розумінні авторів є ні чим іншим, як штучною маніпуляцією з боку осіб із соціальними відхиленнями.
Не менш шокуючими та дискримінаційними є сексистські узагальнення, присутні у цьому посібнику. Описуючи жінок, які беруть участь у протестних акціях, Цуцкірідзе та Татаров наділяють їх виключно негативними рисами характеру, підвищеною жорстокістю та низьким рівнем освіти. При цьому їхню громадянську позицію та активність автори прямим текстом пов’язують із «відсутністю дітей». Тобто наявність чи відсутність материнства розглядається авторами як єдиний чинник, який нібито визначає політичну чи суспільну поведінку жінки в Україні.
Такий підхід повністю повторює методичні методички антимайданівської пропаганди та російських силових органів, де будь-який протест оголошується «гібридною технологією», «керованою ззовні маніпуляцією» або результатом «незрілості молоді». Автори посібника свідомо ігнорують той факт, що саме свідома, освічена та активна молодь є головним рушієм демократичних змін, прогресу та захисту державної незалежності України.
Парадокс української дійсності: Як «недосвідчена молодь» рятує державу, поки силовики будують картотеки
Іронія долі та історія України повністю спростували псевдонаукові та репресивні тези Татарова та Цуцкірідзе. Саме та молодь, яку автори посібника таврували як «недосвідчену», «неосвічену» та «податливу до впливу», ставала на захист українських державних інститутів у найкритичніші моменти сучасної історії.
Згадаймо події липня 2025 року. Коли в кабінетах влади готувалися рішення, що могли фактично знищити незалежність Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), саме активна, відповідальна та освічена молодь вийшла під стіни державних установ. Саме громадянський тиск не дозволив Офісу Президента та підпорядкованим йому силовикам ліквідувати ключові антикорупційні інституції країни. Без цієї молоді не відбулася б гучна операція «Мідас», а високопосадовці та силовики продовжували б обіймати свої кабінети замість того, щоб отримувати офіційні підозри у корупції.
Так само у 2013–2014 роках саме студенти та молоді фахівці першими вийшли на майдани країни, аби відстояти європейський вектор розвитку держави. І саме в цей час Олег Татаров, обіймаючи посаду заступника начальника Головного слідчого управління МВС України, виконував роль головного публічного спікера силового відомства Захарченка. Татаров публічно виправдовував силові розгони, захищав бійців спецпідрозділу «Беркут» та озвучував перед дипломатами й журналістами абсурдні версії про те, що протестувальники нібито самі стріляли собі в потилицю, а поліція лише «охороняла громадський порядок».
У той самий час, коли Татаров ставав на захист беркутівців і намагався дискредитувати Революцію Гідності на міжнародній арені, Максим Цуцкірідзе був його безпосереднім підлеглим у ГСУ МВС. Спільне минуле, спільна робота над зачисткою протестів та спільне написання методичок за російськими зразками сформували між ними монолітний союз, який сьогодні перенісся на найвищий щабель керування силовим блоком держави.
Архітектура особистого впливу: Від дитячих років у Новоукраїнці до абсолютного контролю над Нацполіцією
Щоб осягнути, чому реальний перезапуск Національної поліції та глибинна реформа силового блоку блокуються протягом багатьох років, необхідно розібрати мережу особистих зв’язків, які об’єднують нинішніх керівників системи. Це не просто робочі стосунки чи бюрократична взаємодія всередині міністерства — це монолітна мережа особистої лояльності, побудована на десятиліттях спільного шляху, кумівства та взаємовигоди.
Олег Татаров і Максим Цуцкірідзе — друзі з глибокого дитинства. Вони виросли в одному невеликому містечку Новоукраїнка на Кіровоградщині, проживали по сусідству, разом навчалися в одному університеті МВС, спільно святкували дні народження, писали наукові праці та згодом стали кумами. Їхнє кар’єрне зростання відбувалося фактично пліч-о-пліч у системі Головного слідчого управління МВС України.
Проте ця мережа не обмежується лише двома фігурами. До цієї системи тісно залучений і колишній очільник Нацполіції Іван Вигівський. Якщо скласти цей кадровий пазл, ми побачимо вражаючу картину кругової поруки:
1. Татаров та Вигівський — однокурсники, які разом проходили професійне та кар’єрне зростання.
2. Цуцкірідзе та Вигівський — науково-професійне кураторство, де Цуцкірідзе виступав науковим керівником під час підготовки та захисту дисертації Вигівського.
3. Татаров та Цуцкірідзе — друзі дитинства, куми, співавтори методичного посібника про «картотеки» та багаторічні колеги по керівництву ГСУ МВС.
Унаслідок останніх урядових перестановок та кадрових перетасовок у силовому блоці, коли колишнього очільника МВС Клименка було переведено до РНБО, Олег Татаров отримав унікальну можливість остаточно замкнути керівництво МВС та Нацполіції на «101% своїх» людей. Призначення та просування Цуцкірідзе і Вигівського на найвищі посади означає, що вся вертикаль Національної поліції — від оперативно-розшукової діяльності, слідства та кадрових призначень до Головного слідчого управління — опинилася під абсолютною монополією однієї замкненої групи людей.
За таких умов будь-які заяви про проведення чесного, прозорого та незалежного конкурсу на посаду голови Національної поліції України перетворюються на банальну маніпуляцію. Конкурсний відбір у системі, де всі ключові важелі контролю, оцінювання та підбору кандидатів належать одній команді кумів, однокурсників та співавторів одіозних посібників, є ні чим іншим, як формальним ритуалом легітимізації заздалегідь обраної фігури.
«Операція врятувати Татарова» та квартира у ЖК «Аристократ»: Як функціонує система кругової поруки
Особиста лояльність у цій системі вимірюється не лише спільними дитячими спогадами чи науковим співавторством, а й готовністю використовувати весь державний та слідчий апарат для захисту своїх членів від кримінальної відповідальності. Яскравим прикладом того, як інституційні можливості правоохоронних органів застосовуються для захисту «своїх», є історія розслідування корупційних схем за участю Олега Татарова.
З 2019 року Максим Цуцкірідзе обіймає посаду заступника голови Нацполіції та очолює Головне слідче управління. Приблизно в цей же період родина Цуцкірідзе отримує у користування розкішне житло в самому центрі Києва — квартиру площею 145 квадратних метрів у ЖК «Аристократ» на Печерську, оформлену на тещу посадовця.
Цей житловий комплекс має сумнозвісну корупційну історію. За первинними умовами інвестиційної угоди між Національною гвардією України та компанією-забудовником «Укрбуд» (яку контролював колишній народний депутат Максим Микитась), 20% квартир у ЖК «Аристократ» мали отримати родини військовослужбовців НГУ. Однак унаслідок сірих афер та підроблених судових експертиз житло для військових у центрі столиці було замінено на квартири значно нижчої вартості на околиці Києва. У результаті цієї схеми держава та військовослужбовці втратили понад 100 мільйонів гривень.
Під час розслідування цієї справи детективами Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) з’ясувалося, що саме Олег Татаров, працюючи топюристом в «Укрбуді», брав безпосередню участь в організації замовного експертного висновку в системі МВС, який і легалізував невигідний для держави обмін житла.
Коли НАБУ та САП підготували підозру Олегу Татарову, у дію вступила масштабна та злагоджена система врятування посадовця. Завдяки маніпуляціям із юрисдикцією, сумнівним рішенням Печерського районного суду Києва та прямому втручанню керівництва Офісу Генерального прокурора справу було незаконно відібрано у незалежних антикорупційних органів та передано до Служби безпеки України. Там розслідування було успішно заблоковане та згодом тихо закрите.
У цій системі кругової поруки кожен учасник виконує свою чітку функцію. Коли контролюючі, слідчі та експертні органи замкнені на особисто лояльних людей, інститути правопорядку перестають виконувати функцію захисту закону і перетворюються на приватний щит для захисту окремих можновладців від справедливого покарання.
Системні ризики для держави: Поліція як засіб контролю, а не захисту громадян
Існування кадрової та функціональної монополії Татарова-Цуцкірідзе у силовому блоці виходить далеко за межі внутрішньополітичної боротьби. Вона створює глибинні системні загрози для національної безпеки, демократичного устрою та євроінтеграційного руху України:
1. Повна руйнація довіри громадян до поліції. Коли суспільство бачить, що на чолі Нацполіції перебувають люди з автобіографією виправдання силових дій «Беркута» та автори посібників про «картотеки заворушників», рівень довіри до правоохоронних органів падає до критичної позначки. Поліція перестає сприйматися як інститут захисту громадян і відновлює репутацію карального органу.
2. Блокування справжнього реформування МВС. Справжня реформа передбачає деполітизацію, прозорість, впровадження сучасних критеріїв оцінки ефективності та звільнення від компрометованих кадрів. Поки системою керують носії радянсько-російської репресивної філософії, будь-які спроби змін обмежуються зовнішньою зміною форми та оновленням автопарку.
3. Неможливість проведення чесних конкурсів. Будь-який конкурс передбачає рівність учасників та прозорість процедур. У системі, де керівний апарат замкнений на групу дитячих друзів та кумів, відкритий відбір перетворюється на імітацію, що знищує інститут конкурсів як такий.
4. Загроза євроінтеграції та співпраці з партнерами. Європейський Союз та міжнародні партнери України висувають жорсткі вимоги щодо деполітизації силових органів, забезпечення інституційної незалежності антикорупційної системи та реальної боротьби з корупцією. Збереження олігархічно-кланових методів управління силовим блоком ставить під загрозу євроінтеграційний прогрес України.
5. Ризик повоєнної репресивної ескалації. Після закінчення війни чи під час суспільних трансформацій країна зіткнеться з безліччю складних соціально-економічних викликів. Якщо силовий блок очолюють люди, які звикли бачити в активних громадянах «заворушників із соціальними відхиленнями», існує прямий ризик застосування силових методів, стеження та відкритих репресій проти ветеранів, активістів та опозиції.
Дорожня карта змін: Як вирвати правоохоронну систему з лещат минулого
Щоб подолати цю глибоку системну кризу та не допустити остаточної цементації авторитарного режиму у правоохоронній сфері, українське суспільство, законодавці та міжнародні партнери мають об’єднати зусилля навколо чіткого плану дій:
1. Повна деполітизація Національної поліції. Усунення будь-якого позапроцесуального впливу з боку Офісу Президента та окремих кураторів на оперативну, слідчу та кадрову діяльність органів внутрішніх справ. Реформування законодавства з метою чіткого розмежування політичних та професійних функцій у МВС.
2. Прозорий конкурс на посаду голови Нацполіції. Проведення нового, відкритого конкурсу із залученням міжнародних експертів, представників громадських організацій та правозахисників, де ключовими критеріями будуть доброчесність, відсутність конфлікту інтересів та високий професіоналізм, а не особиста лояльність до керівництва ОП.
3. Ідеологічна та методична люстрація. Проведення повного аудиту навчальних програм, посібників та методичних матеріалів у закладах вищої освіти МВС. Остаточне вилучення з освітнього процесу праць, орієнтованих на радянсько-російські методики придушення протестів та створення «картотек» громадян.
4. Гарантування незалежності НАБУ, САП та БЕБ. Законодавче блокування будь-яких спроб перерозподілу юрисдикції чи передачі справ від незалежних антикорупційних органів до підконтрольних Офісу Президента силовиків.
5. Запровадження дієвого громадського контролю. Створення ефективних механізмів громадського нагляду за діяльністю Нацполіції, ДБР та інших силових структур для запобігання фальсифікаціям справ та переслідуванню громадян за їхню активну позицію.
Висновки: Час остаточно відмовитися від «папочок Татарова»
Україна сьогодні виборює власне майбутнє у кривавій війні проти авторитарної російської імперії. Неможливо будувати сучасну, демократичну, правову європейську державу, спираючись на кадрові ресурси та репресивні методики радянсько-московського зразка.
Випадок із навчальним посібником «Розслідування масових заворушень», дитячою дружбою та кумівством Олега Татарова й Максима Цуцкірідзе — це не просто окрема приватна історія двох високих посадовців. Це тривожний діагноз усій правоохоронній системі, яка протягом багатьох років чинить опір справжньому очищенню, прозорості та реформуванню.
Громадяни України, які щодня демонструють мужність на фронті, відстоюють антикорупційні інституції та розбудовують громадянське суспільство, мають повне беззаперечне право на Національну поліцію, яка бачить у них носіїв суверенітету та повноправних партнерів, а не потенційних «заворушників» із «соціальними відхиленнями».
Тільки остаточно відмовившись від «папочок Татарова», кланового кумівства та репресивної філософії минулого, Україна зможе збудувати правоохоронну систему, гідну її великого народу та її європейського майбутнього.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”