Судова система будь-якої правової держави тримається на фундаментальному принципі: позбавлення людини свободи є крайнім заходом, який вимагає безумовного, безперервного та бездоганного юридичного обґрунтування. Найменша процесуальна пауза, найменший часовий розрив або спроба «закрити» проміжок перебування під вартою рішенням, ухваленим заднім числом, перетворює законне правосуддя на свавілля. Саме ця проблематика опинилася в центрі уваги резонансної процесуальної події, коли відомий захисник — адвокат Криворучко Лариса Сергіївна — направила офіційний документ до державного органу, яким є Вища рада правосуддя.
Адвокат Лариса Криворучко
Предметом звернення стала дисциплінарна скарга на суддів Закарпатського апеляційного суду, а саме стосовно дій колегії у складі головуючої судді-доповідача Фазикош Г.В., суддів Кожух О.А. та Мацунича М.В. Причиною для вимоги про притягнення суддів до найсуворішої дисциплінарної відповідальності аж до звільнення з посад стало постановлення ухвали від 3 липня 2024 року у справі № 308/13443/23 (провадження № 11-кп/4806/340/24). За оцінкою захисту, ця ухвала призвела до того, що обвинувачений Дребітко Євген Вікторович опинився в умовах тримання під вартою поза межами строку дії законного судового рішення, зазнавши незаконного затримання та поміщення до ДУ «Ужгородська установа виконання покарань (№ 9)».
Дана стаття пропонує детальний критично-аналітичний розбір правового прецеденту, розкриваючи, як недотримання процесуальних строків руйнує фундаментальне право людини на свободу та чому позиція апеляційної інстанції вступила в прямолінійний конфлікт із Конституцією України та практики, яку формує Європейський суд з прав людини.
Хронологія процесуального колапсу: як виник часовий розрив у судових санкціях
Щоб зрозуміти усю глибину юридичного дефекту, допущеного під час розгляду справи № 308/13443/23, необхідно детально прослідкувати часову ланцюгову реакцію судових ухвал. Процесуальний розвиток подій розгортався за наступним сценарієм:
-
30 квітня 2024 року: Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області задовольняє клопотання прокурора та продовжує Дребітку Є.В. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення застави. Граничний строк дії цієї ухвали встановлюється до 18 червня 2024 року. Внаслідок подальшого відкликання апеляційної скарги апеляційне провадження було закрито, й дана ухвала набрала законної сили. Вона залишилася єдиним та беззаперечним процесуальним документом, який створював легітимну підставу для позбавлення волі обвинуваченого до 18 червня включно.
-
4 червня 2024 року: Напередодні закінчення встановленого строку, той самий міськрайонний суд (об’єднавши справи у провадження № 308/13443/23) постановляє нову ухвалу. Нею строк тримання під вартою для Дребітка Є.В. та іншого обвинуваченого (Каналоша Р.М.) продовжується на період судового розгляду, але не більше ніж на 60 днів — по 1 серпня 2024 року, із визначенням альтернативи у вигляді застави в розмірі 908 400 грн.
-
3 липня 2024 року: Колегія суддів Закарпатського апеляційного суду під головуванням Фазикош Г.В. розглядає апеляційні скарги прокурора та захисту. Апеляційний суд ухвалює рішення: скасувати ухвалу суду першої інстанції від 4 червня 2024 року повністю.
З цього моменту правова ситуація потрапляє в класичний юридичний нокаут. Скасувавши рішення першої інстанції від 04.06.2024 повністю, колегія суддів апеляційної інстанції юридично анулювала єдиний документ, що покривав період тримання під вартою після 18 червня 2024 року.
Втім, замість того, щоб констатувати відсутність законних підстав для тримання особи під вартою станом на день розгляду (3 липня), апеляційний суд вирішив самостійно задовольнити клопотання прокурора від 3 червня 2024 року та «продовжити» строк тримання під вартою, застосований ще ухвалою від 30.04.2024 (діючою до 18.06.2024), встановивши новий строк — до 20 липня 2024 року.
Юридична неможливість «продовження» процесуального строку, що вже сплив
Ключовий аргумент, який містить дисциплінарна скарга на суддів Закарпатського апеляційного суду, полягає у визначенні самої правової природи інституту «продовження запобіжного заходу» в рамках нормативного регулювання, яке встановлює Кримінальний процесуальний кодекс України.
Дії суду апеляційної інстанції натрапляють на засадничу процесуальну перешкоду: продовжити можна лише той строк, який на момент ухвалення судового рішення продовжує тривати.
1. Відсутність юридичного об’єкта продовження: Станом на 3 липня 2024 року строк діючого запобіжного заходу, який був санкціонований єдиною діючою ухвалою від 30.04.2024, вже вичерпався 18 червня 2024 року. Юридичний об’єкт, який можна було б продовжити у часі, на момент постановлення апеляційної ухвали об’єктивно переставав існувати протягом 15 днів.
2. Заборона ретроспективної дії: Нинішнє кримінальне процесуальне законодавство не наділяє апеляційний суд повноваженнями заднім числом поновлювати закінчені строки тримання під вартою. Постановлення ухвали 03.07.2024 із формулюванням про «продовження» позбавлення свободи з дати, що минула півтора тижня тому, є нічим іншим, як штучним створенням нового строку позбавлення волі поза межами процесуальної процедури.
3. Обов’язок відмови у клопотанні: У момент, коли колегія суддів скасувала ухвалу суду першої інстанції від 04.06.2024 через безумовні процесуальні підстави, вона мала оцінити клопотання прокурора з огляду на ситуацію, яка існувала на 3 липня. Оскільки строк дії запобіжного заходу сплив 18.06.2024, апеляційний суд мав єдиний законний вихід — відмовити у задоволенні клопотання прокурора про продовження строку, оскільки розширити часові межі того, що вже припинилося, юридично неможливо.
Спроба «перекрити» судовим рішенням часовий вакуум позбавляє гарантії свободи будь-якого практичного сенсу. Людина не може перебувати в ув’язненні на підставі припущення, що колись у майбутньому суд ухвалить рішення, яке легалізує її поточне перебування в СІЗО за минулий період.
Системний дефект скасування рішення: як апеляція повторила помилку, за яку покарала першу інстанцію
Скасування ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 04.06.2024 апеляційною колегією відбулося з безумовних підстав, передбачених пунктом 7 частини другої статті 412 КПК України. У матеріалах контрольного провадження був відсутній диск із технічним звукозаписом судового засідання. Окрім того, суд першої інстанції не навів жодних належних мотивів для визначення застави та не дослідив належно дані про особу обвинуваченого.
Проте, перейшовши до повторного розгляду клопотання прокурора, судді Фазикош Г.В., Кожух О.А. та Мацунич М.В. потрапили у власну процесуальну пастку.
Скасувавши рішення нижчого суду через неможливість перевірити, які саме докази досліджувалися, апеляційна колегія під час постановлення власного рішення від 03.07.2024:
-
Не здійснила свіжого, актуального дослідження обставин, які б виправдовували тримання під вартою Євгена Дребітка саме станом на липень 2024 року.
-
Вдалася до формальної репродукції: Обґрунтування наявності ризиків колегія звів до простого посилання на низку ранніх судових рішень, постановлених у цій справі ще у 2023 та на початку 2024 років (ухвали від 23.05.2023, 26.01.2024, 04.03.2024, 12.03.2024, 02.05.2024).
Таким чином, апеляційний суд підмінив обов’язок власної індивідуалізованої оцінки обставин абстрактним цитуванням давніх процесів, повністю дублюючи дефект недостатньої мотивованості, за який щойно скасував ухвалу першої інстанції.
Практика ЄСПЛ та міжнародні стандарти: чому тримання «заднім числом» є свавіллям
Критичний аналіз дій колегії суддів Закарпатського апеляційного суду виходить далеко за межі суто національного законодавства. В Україні, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди зобов’язані застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Страсбурзького суду як джерело права.
Справа Євгена Дребітка демонструє пряме ігнорування низки принципових прецедентів ЕСПЛ, які є обов’язковими для виконання.
1. Грубе та очевидне порушення процедури (Grave and obvious irregularity)
У фундаментальній справі Mooren v. Germany (заява № 11364/03, рішення Великої Палати) Страсбурзький суд ухвалив: якщо рішення про тримання під вартою ухвалене з грубим і очевидним порушенням процесуальної процедури, таке позбавлення волі втрачає якість «законності» в розумінні статті 5 § 1 Конвенції на весь період його дії. Коли Закарпатський апеляційний суд визнав ухвалу від 04.06.2024 повністю незаконною через відсутність аудіозапису, він фактично констатував, що період після 18 червня 2024 року не мав під собою жодної спроможної судової санкції.
2. Заборона ретроактивної легалізації
У справах Chanyev v. Ukraine (заява № 46193/13, § 34) та Yeloyev v. Ukraine (заява № 17283/02, § 51) ЄСПЛ неодноразово наголошував: судове рішення, ухвалене пізніше, не може ретроактивно узаконити той період тримання під вартою, який на момент свого перебігу не спирався на чинну судову санкцію. Спроба суду 3 липня «покрити» період з 18 червня по 3 липня є класичним прикладом спроби ретроактивного узаконення позбавлення волі.
3. Принцип «якості закону» та недопустимість розривів у санкціях
У рішеннях Baranowski v. Poland (заява № 28358/95) та Ječius v. Lithuania (заява № 34578/97) ЄСПЛ підкреслив, що перебування особи під вартою без конкретної правової підстави, чітко визначеної чинним судовим рішенням, суперечить принципам правової визначеності. Будь-який «сірий» проміжок часу, коли людина перебуває у слідчому ізоляторі без чинної ухвали, перетворює ув’язнення на свавільне.
Більше того, у справі Kharchenko v. Ukraine (заява № 40107/02) ЄСПЛ констатував існування системної (пілотної) проблеми в українському судочинстві, яка полягає саме у практиці подовження тримання під вартою з часовими розривами, без наведення конкретних підстав та спробах судів закривати ці проміжки рішеннями «заднім числом».
4. Динаміка обґрунтування: прецедент Buzadji
Згідно з позицією Великої Палати ЄСПЛ у справі Buzadji v. the Republic of Moldova (заява № 23755/07), зі спливом часу первинні підстави для тримання під вартою стають дедалі менш достатніми. Суд зобов’язаний наводити все більш вагомі, свіжі та індивідуалізовані мотиви. Посилання Закарпатського апеляційного суду від 03.07.2024 на аргументи з ухвал 2023 року є прямим порушенням цього стандарту.
5. Позаконвенційні міжнародні акти
Зазначена практика підкріплюється міжнародними нормами глобального рівня:
-
Зауваження загального порядку № 35 Комітету ООН з прав людини до статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права чітко вказує: свавільним є будь-яке позбавлення свободи, що є непередбачуваним або здійснюється шляхом спроб санкціонувати заднім числом уже сплинулий період тримання під вартою.
-
Робоча група ООН з питань свавільних затримань у своїх методах роботи відносить ув’язнення після спливу строку, встановленого попереднім судовим рішенням, до Категорії I свавільного затримання (абсолютна відсутність правової підстави).
-
Рекомендація Rec(2006)13 Комітету Міністрів Ради Європи вимагає від держав-членів безумовного забезпечення того, щоб тримання під вартою здійснювалося виключно на основі періодичного, індивідуалізованого судового перегляду, а не автоматичного чи формального подовження.
| Нормативний акт / Прецедент | Суть вимоги або встановленого порушення | Відповідність діям суду від 03.07.2024 |
| Ст. 29 Конституції України | Ніхто не може бути затриманий або триманий під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду. | Порушено: Тримання з 18.06 по 03.07 не мало чинної вмотивованої судової санкції. |
| Mooren v. Germany (ЄСПЛ) | Скасування рішення через грубі процесуальні вади позбавляє затримання законності на весь період. | Порушено: Скасована ухвала від 04.06 залишила часовий вакуум. |
| Chanyev v. Ukraine (ЄСПЛ) | Заборона ретроактивного (заднім числом) узаконення тримання під вартою. | Порушено: Ухвала від 03.07 намагалася ретроактивно подовжити строк з 18.06. |
| Buzadji v. Moldova (ЄСПЛ) | Необхідність свіжих, дедалі більш вагомих індивідуальних мотивів із плином часу. | Порушено: Суд використав цитування формальних ухвал 2023–2024 років. |
| Зауваження № 35 КПЛ ООН | Свавільність затримання при спробі санкціонувати сплинулий період. | Порушено: Пряме ігнорування міжнародного стандарту заборони свавілля. |
Дисциплінарна кваліфікація: чому це не «судова помилка», а підстава для звільнення
У юридичній практиці існує чітка межа між добросовісною судовою помилкою (наприклад, складним або спірним тлумаченням гіпотези правової норми) та грубим, очевидним порушенням закону, вчиненим внаслідок недбалості чи ігнорування основоположних прав людини.
Оцінюючи дії суддів Фазикош Г.В., Кожух О.А. та Мацунича М.В., адвокат Криворучко Лариса Сергіївна у скарзі до ВРП наголошує: виявлені порушення підпадають під кваліфікацію дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Йдеться про істотне порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, що призвело до тяжких наслідків — незаконного затримання, поміщення до СІЗО та тривалого позбавлення волі особи без чинної законної судової санкції.
Судді апеляційної інстанції, маючи високий професійний статус та багаторічний досвід, не могли не усвідомлювати, що:
1. Строк дії ухвали від 30.04.2024 вичерпався 18.06.2024.
2. Скасування ухвали від 04.06.2024 у повному обсязі ліквідує будь-яке правове покриття перебування під вартою після 18 червня.
3. Постановлення нової ухвали 3 липня із призначенням строку «до 20 липня» створює ситуацію, за якої людина позбавляється волі на підставі рішення, що має ретроактивну дію.
Такий підхід не просто порушує процесуальний кодекс, він завдає нищівного удару по авторитету судової влади. Коли громадянин бачить, що суд здатний маніпулювати датами та відновлювати процесуальні строки позбавлення свободи «заднім числом», втрачається будь-яка довіра до правосуддя як інституту захисту прав людини.
Згідно з положеннями статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», поведінка, яка порочить звання судді і підриває авторитет правосуддя, вимагає застосування найсуворіших заходів дисциплінарного впливу.
Вимоги скаржника до Вищої ради правосуддя
З огляду на викладені обставини та спираючись на статті 106, 107, 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», адвокат Лариса Криворучко у своїй дисциплінарній скарзі висуває до Вищої ради правосуддя чіткі процесуальні вимоги:
1. Прийняти та розглянути дисциплінарну скаргу щодо дій суддів Закарпатського апеляційного суду Фазикош Г.В., Кожух О.А. та Мацунича М.В.
2. Відкрити дисциплінарну справу за вказаними фактами істотного порушення прав людини та норм процесуального права.
3. Витребувати повні матеріали контрольного провадження № 11-кп/4806/340/24 та кримінального провадження № 308/13443/23 з Закарпатського апеляційного суду та Ужгородського міськрайонного суду, включаючи журнали (протоколи) судових засідань від 04.06.2024 і 03.07.2024, а також повний технічний звукозапис засідання апеляційного суду від 03.07.2024.
4. Застосувати дисциплінарне стягнення: За результатами розгляду справи притягнути суддів Фазикош Г.В., Кожух О.А. та Мацунича М.В. до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення з посади судді на підставі статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
5. Забезпечити процесуальні права скаржника: Внести відомості про захисника до матеріалів справи у ВРП, невідкладно направляти письмові пояснення суддів на електронну адресу адвоката (3073912669a@gmail.com) та інформувати про всі етапи розгляду скарги.
Справа № 308/13443/23 є важливим тест-кейсом для всієї української юстиції. Вона виходить далеко за межі персони обвинуваченого Євгена Дребітка чи окремо взятого регіонального суду. Це принципове питання про те, чи має держава реальну волю дотримуватися принципу верховенства права та чи здатна Вища рада правосуддя безкомпромісно реагувати на випадки, коли судові рішення перетворюються на інструмент позбавлення волі поза межами закону. Реакція ВРП на цю скаргу продемонструє, чи залишається стаття 5 Конвенції про захист прав людини дієвим щитом для громадянина, чи перетворюється на формальну декларацію.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”