Право на свободу та особисту недоторканність є основоположним фундаментом будь-якого демократичного суспільства, де панує верховенство права. Проте протягом багатьох років у вітчизняній правозастосовній практиці спостерігалася тривожна тенденція: тримання під вартою перетворилося з виняткового запобіжного заходу на повсякденну рутину, а грошова застава нерідко призначалася у таких астрономічних розмірах, що перетворювалася на формальну фіксію. Особа фактично залишалася за ґратами не тому, що її провина була доведена чи існували об’єктивні ризики, а через неможливість внести заздалегідь недосяжну суму. Як Голова ГО «Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко», я послідовно відстоюю позицію, що процесуальний примус не має права ставати інструментом досудового покарання.
Переломний момент у цій системній проблемі стався 21 липня 2026 року, коли Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив довгоочікуване Рішення № 9-р(ІІ)/2026 у справі за конституційною скаргою Романа Дудіна. Цей акт конституційного правосуддя не просто розв’язав конкретний юридичний спір, а сформулював принципово новий, вищий стандарт захисту фундаментального права людини на свободу в Україні.
Новий конституційний стандарт: застава як реальна альтернатива, а не прихований арешт
Формально Конституційний Суд України визнав абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України таким, що відповідає Основним Законам держави. Однак глибокий юридичний аналіз мотивувальної частини рішення свідчить про справжній правовий прорив. Орган конституційної юрисдикції чітко й безкомпромісно зафіксував: застава повинна бути реальною, а не формальною чи ілюзорною альтернативою триманню під вартою. Суд прямо наголосив, що застава в жодному разі не може використовуватися як прихований механізм позбавлення людини свободи.
Відтепер слідчі судді та суди позбавлені права визначати розмір застави «зі стелі» або спиратися на суб’єктивні припущення прокурорів. Конституційний Суд встановив чіткий імператив: під час визначення грошової застави суд зобов’язаний ретельно дослідити й детально оцінити:
-
реальний майновий стан та офіційні підтверджені доходи особи;
-
наявні законні активи, заощадження та рухоме/нерухоме майно;
-
сімейний стан, наявність неповнолітніх дітей, літніх батьків або інших утриманців;
-
стійкі соціальні зв’язки, репутацію та загальну процесуальну поведінку.
Ключова вимога нового стандарту полягає в тому, що кожна гривня визначеної застави має бути глибоко та всебічно мотивована у судовому рішенні. Будь-які допущення, гіпотези чи абстрактні припущення щодо фінансової спроможності особи відтепер є категорично неприпустимими. Саме такий підхід, на переконання КСУ, забезпечує повну відповідність вітчизняної процесуальної практики вимогам статті 29 Конституції України та статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Безальтернативне тримання під вартою: чи витримує “автоматичний” арешт випробування Конституцією?
Фундаментальне значення Рішення № 9-р(ІІ)/2026 сягає далеко за межі правил обчислення розміру грошової застави за статтею 182 КПК України. Конституційний Суд України фактично підтвердив базовий орієнтир правосуддя: будь-яке обмеження права людини на свободу має бути індивідуально обґрунтованим, пропорційним та гарантувати реальну процесуальну альтернативу там, де це передбачено законом.
Звідси постає принципове та вкрай гостре запитання: якщо навіть у тих випадках, коли застава дозволена законом, вона має бути реальною та досяжною, то чи відповідає Конституції України ситуація, коли закон взагалі позбавляє суд можливості розглянути питання про заставу?
Адже коли норма процесуального закону диктує суду автоматичний арешт без права на заставу, сам інститут судового контролю перетворюється на номінальну формальність. Суд позбавляється можливості оцінити людину, її ризики та реальну потребу в ізоляції від суспільства.
Багаторічна та послідовна практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово підкреслювала, що позбавлення свободи не може бути результатом автоматичного застосування законодавчих норм. Кожне рішення про взяття під варту повинно ґрунтуватися виключно на індивідуальній оцінці ризиків (ризик переховування, знищення доказів чи впливу на свідків). Національні суди зобов’язані в кожній справі з’ясовувати, чи існують менш обмежувальні запобіжні заходи, здатні забезпечити належну поведінку підозрюваного. Індивідуалізація процесуального примусу є однією з ключових гарантій статті 5 ЄКПЛ.
Особлива зона ризику: як рішення КСУ впливає на справи за статтею 255-1 КК України
Особливого значення правові позиції Конституційного Суду набувають для кримінальних проваджень, що порушені за статтею 255-1 Кримінального кодексу України (встановлення або поширення злочинного впливу). Сьогодні це одна з найбільш складних та дискусійних категорій справ у вітчизняній судовій практиці. У таких провадженнях чинний КПК України встановлює особливий жорсткий порядок, який суттєво обмежує або практично унеможливлює застосування застави як альтернативи триманню під вартою.
Обережно та юридично виважено аналізуючи наслідки Рішення КСУ № 9-р(ІІ)/2026, ми бачимо, що воно створює якісно нову правову платформу для захисту у справах за ст. 255-1 КК України:
1. Пріоритет індивідуальної оцінки: Обмеження свободи не може ґрунтуватися лише на важкості інкримінованого злочину або його юридичній кваліфікації. Суд повинен оцінювати особистість, а не статтю кодексу.
2.Спростування автоматизму: Сама лише наявність підозри за ст. 255-1 КК України не виправдовує безальтернативний арешт, якщо відсутні доведені процесуальні ризики конкретної особи.
3. Обов’язок перевірки пропорційності: Якщо суд зобов’язаний досліджувати доходи та соціальні зв’язки при визначенні застави, то при розв’язанні питання про безальтернативне тримання під вартою вимога щодо аналізу особистісних обставин має бути ще суворішою.
Практика ЄСПЛ чітко вказує: законодавча класифікація злочину сама по собі не може автоматично позбавляти людину права на свободу. Судове рішення має спиратися на факти, а не на абстрактне припущення про «небезпечність категорії справ». Тому нове рішення КСУ стає вагомим аргументом для адвокатів під час доказування неконституційності безальтернативного позбавлення свободи у провадженнях за статтею 255-1 КК України.
Нові можливості для захисту та майбутнє кримінального процесу в Україні
Рішення Конституційного Суду України № 9-р(ІІ)/2026 від 21 липня 2026 року відкриває новий вектор розвитку правозахисної та судової практики. Зауважу як адвокат: безумовно, це рішення безпосередньо та миттєво не скасовує всі норми КПК України, які обмежують застосування альтернативних запобіжних заходів. Проте воно закладає непорушний конституційний стандарт.
Відтепер будь-яке обмеження права на свободу має оцінюватися крізь призму трьох фундаментальних стовпів: пропорційності, індивідуалізації та ефективного судового контролю. Формальний підхід, за якого судді автоматично продовжували строки тримання під вартою або призначали непомірні мільйонні застави без аналізу доходів, більше не відповідає Основному Закону держави.
Це рішення має стати відправною точкою для перегляду тих законодавчих обмежень, які унеможливлюють індивідуальний судовий розгляд. Право на свободу є фундаментальним. Наша організація — ГО «Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко» — продовжуватиме системний моніторинг судових рішень, аби новий стандарт КСУ став реальною гарантією прав кожного громадянина України.
Лариса КРИВОРУЧКО
Голова ГО «Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко»