Уявіть собі сім років життя. За цей час дитина встигає народитися й піти до першого класу. Науковці створюють нові покоління штучного інтелекту, змінюються технологічні епохи, уряди та світові тренди. А тепер уявіть, що весь цей час — понад 2500 днів — людина проводить у чотирьох стінах слідчого ізолятора. Без остаточного вироку суду. Без доведеної провини. У статусі, який юридично називається «підозрюваний», але фактично прирівнюється до суворого ув’язнення.
Це не сюжет похмурого антиутопічного роману Кафки. Це реальність українського правосуддя зразка 2026 року, яка розгортається просто зараз у мальовничому Закарпатті. Справа Євгенія Дребітка стала яскравим і водночас жахливим маркером того, як вітчизняна Феміда може роками експлуатувати запобіжний захід, перетворюючи його на інструмент катування невизначеністю.
Проте останні події навколо цієї справи вивели її на новий рівень суспільного резонансу. Йдеться вже не просто про тривале утримання під вартою, а про відвертий процедурний саботаж з боку судової бюрократії. Відомий правозахисник та адвокат Лариса Криворучко відкрила справжній «фронт» проти свавілля судового апарату, вимагаючи звільнення керівника апарату Ужгородського міськрайонного суду Еріки Сочки. Що насправді відбулося за зачиненими дверима суду і чому ця історія стосується кишені кожного українського платника податків — розбираємося у нашому детальному критично-аналітичному розслідуванні.
Сім років під вартою без вироку: історія Євгенія Дребітка та виклик для правосуддя
Правова система будь-якої цивілізованої держави тримається на презумпції невинуватості. Особа вважається невинуватою, доки її провину не буде доведено в законному порядку. Проте в українських реаліях тримання під вартою під час досудового розслідування та судового розгляду часто перетворюється на так зване «попереднє покарання».
Справа, у якій фігурує Євгеній Дребітко, триває вже майже сім років. Увесь цей час колегія суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області у складі головуючого судді Шепетка, а також суддів Хамника та Шумила, регулярно, кожні два місяці, подовжує термін перебування під вартою. Черговий такий вердикт було винесено 17 червня 2026 року у справі №308/12443/23, яким Дребітку знову продовжили строк арешту до 14 серпня 2026 року включно, традиційно відмовивши у визначенні альтернативи — грошової застави.
Коли процесуальні строки вимірюються роками, міжнародні інституції реагують жорстко. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) уже відкрив офіційне провадження «Дребітко проти України», предметом якого є надмірне та необґрунтоване тримання особи під вартою. Відповідно до прецедентної практики Страсбурзького суду, тримання під вартою понад розумні строки без винесення вироку є прямим порушенням статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на свободу та особисту недоторканність).
Важливий фінансовий нюанс: Коли ЄСПЛ виносить рішення на користь заявника та призначає справедливу сатисфакцію (компенсацію), ці кошти виплачуються не з особистих рахунків суддів Шепетка, Хамника чи Шумила. Вони виплачуються з Державного бюджету України. Тобто за професійне вигорання, лінь або свідоме правове свавілля окремих посадовців платять звичайні громадяни своїми податками.
Хронологія одного процедурного колапсу: як три дні перетворилися на тиждень
Для того, щоб зрозуміти глибину кризи, варто поглянути на хронологію подій червня 2026 року. Адвокат Лариса Криворучко, захищаючи інтереси свого клієнта, вирішила діяти максимально оперативно та виключно в правовому полі, використовуючи сучасні цифрові інструменти.
-
17 червня 2026 року: Ужгородський міськрайонний суд виносить ухвалу про продовження тримання під вартою.
-
18 червня 2026 року (09:57): Через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» адвокат Криворучко подає апеляційну скаргу. Система автоматично фіксує та реєструє документ.
-
18 червня 2026 року (протягом дня): Голова Закарпатського апеляційного суду офіційно звертається до першої інстанції з вимогою негайно надіслати матеріали провадження для розгляду скарги.
-
25 червня 2026 року: Матеріали справи нарешті фізично добираються до Закарпатського апеляційного суду.
Чому ці дати мають критичне значення? Звернемося до букви закону. Частина третя статті 422-1 Кримінального процесуального кодексу України чітко й безальтернативно встановлює: апеляційні скарги на ухвали про продовження строку тримання під вартою мають бути розглянуті не пізніше ніж через три дні після їх надходження до суду апеляційної інстанції.
Враховуючи, що скаргу було подано в електронному вигляді 18 червня, апеляційний контроль мав відбутися не пізніше 21 червня 2026 року. Натомість через те, що апарат Ужгородського суду «тримав» у себе документи аж до 25 червня, законні строки було повністю зірвано. Це не просто дрібне порушення внутрішнього розпорядку — це фактичне блокування конституційного права людини на невідкладний судовий перегляд її арешту.
Вісім сканерів проти паперової рутини: чому цифровізація не врятувала Ужгородський суд
Держава витрачає мільйони гривень на розробку, впровадження та підтримку Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС). Головна мета цієї реформи — прискорити рух справ, позбутися радянської паперової бюрократії та виключити людський фактор, який часто стає підґрунтям для корупційних зловживань.
Згідно з чинним Положенням про ЄСІТС, затвердженим Вищою радою правосуддя, у разі передання справи до суду іншої інстанції апарат зобов’язаний забезпечити оперативне сканування паперових матеріалів, переведення їх в електронну форму та долучення до електронної судової справи.
Як з’ясувалося з офіційної відповіді самого Ужгородського міськрайонного суду від 16 липня 2026 року, на балансі та в активній експлуатації установи перебувають вісім сучасних сканерів різних типів. Тобто технічний потенціал суду дозволяв оцифрувати необхідний пакет документів протягом кількох годин після реєстрації апеляції.
Чому ж електронна система дала збій? Відповідь лежить у площині людського фактора. Наявність техніки не гарантує її ефективного використання, якщо керівництво процесом здійснюється неналежним чином. Замість миттєвого кліку мишкою та відправки файлів захист і підсудний зіткнулися з тижневим мовчанням. Паперова тяганина чи свідоме затягування часу? На це питання має відповісти службове розслідування.
Хто відповість за саботаж? Дисциплінарна скарга адвоката Лариси Криворучко
Реагуючи на кричуще порушення прав людини, адвокат Лариса Криворучко 17 липня 2026 року направила офіційну дисциплінарну скаргу до Державної судової адміністрації України (ДСА), її територіального управління в Закарпатській області та безпосередньо до керівництва Ужгородського міськрайонного суду. Об’єктом скарги стала керівник апарату суду Еріка Сочка.
Згідно зі статтею 155 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», керівник апарату суду несе персональну відповідальність за належне організаційне забезпечення суду, документообіг, роботу ЄСІТС та своєчасне виконання працівниками апарату своїх посадових обов’язків.
Оскільки Еріка Сочка є державним службовцем категорії «Б», її діяльність регулюється Законом України «Про державну службу». Зрив строків у справі, де вирішується питання людської свободи, — це не просто «технічна затримка». Це потенційне порушення Присяги державного службовця, яка зобов’язує сумлінно охороняти права та свободи людини. Адвокат Криворучко займає безкомпромісну позицію: якщо посадова особа не здатна організувати роботу восьми сканерів для виконання вимог КПК, вона має бути звільнена.
Судді під прицілом ЄСПЛ: репутаційні втрати для України
Коли ми говоримо про кризу правосуддя в регіонах, не можна оминути роль суддівського корпусу. У цій тривалій драмі фігурують дві ключові судові інстанції Закарпаття:
| Судова інстанція | Судді, які беруть участь у процесах | Роль у справі Євгенія Дребітка |
| Ужгородський міськрайонний суд | Шепетко, Хамник, Шумило | Роками продовжують строк тримання під вартою без остаточного вироку. |
| Закарпатський апеляційний суд | Фазикош, Бисага, Феєр | Здійснюють (або мають здійснювати) апеляційний контроль за законністю арештів. |
Хоча голова апеляційного суду Ганна Фазикош проявила процесуальну пильність, направивши 18 червня вимогу про негайну передачу матеріалів, загальна картина залишається невтішною. Суди обох рівнів демонструють неспроможність забезпечити швидкий та ефективний судовий розгляд, що прямо порушує статтю 6 Конвенції (право на справедливий суд протягом розумного строку).
Ситуація, коли людина перебуває під вартою сім років, руйнує міжнародний імідж України як правової держави, яка прагне інтеграції до Європейського Союзу. Кожен такий кейс фіксується міжнародними спостерігачами та знижує рівень довіри до українських реформ.
Перешкоджання захисту та кримінальний вимір бюрократії
У своїй скарзі Лариса Криворучко порушує ще один вкрай важливий пласт проблеми — захист гарантій адвокатської діяльності. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» чітко забороняє створювати будь-які перешкоди для здійснення правомірної діяльності захисника.
Коли апарат суду штучно затримує передачу документів, він не просто порушує внутрішні інструкції, він нівелює всю роботу адвоката. Захисник може ідеально та вчасно підготувати правову позицію, подати її о 9 ранку в систему «Електронний суд», але стати заручником того, що папери просто «лежатимуть» у кабінетах першої інстанції.
Така бездіяльність службових осіб може мати не лише дисциплінарні, а й серйозні кримінально-правові наслідки. Стаття 397 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за умисне створення перешкод для здійснення правомірної діяльності захисника. Якщо буде доведено, що матеріали справи Дребітка не передавалися навмисно з метою затягування процесу або тиску, це вже сфера компетенції правоохоронних органів.
Судова система не має права красти час у людини
Справа Євгенія Дребітка — це вирок не конкретній людині, це вирок поточній моделі функціонування судового апарату в Ужгороді. Судова бюрократія не має права коштувати людині жодного зайвого дня за ґратами.
Правосуддя не може бути вибірковим або повільним тоді, коли це зручно чиновникам. Якщо держава декларує курс на повну цифровізацію, якщо судді отримують високе забезпечення, а зали засідань комплектуються передовою технікою, суспільство має право вимагати відповідної якості роботи. Скарга Лариси Криворучко — це прецедент, який має показати всім керівникам апаратів судів в Україні: часи, коли можна було безкарно ховати справи в довгі шухляди, минають. Персональна відповідальність та невідворотність покарання — єдиний шлях до очищення та модернізації української судової системи.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”