Ціна процесуального автоматизму: чому судова реформа в Україні буксує на закарпатських арештах

від | Чер 8, 2026 | Новини, Право, Публікації | 0 коментарів

Уявіть собі систему, яка працює ідеально, але виключно сама на себе. Вона справно споживає бюджетні кошти, її представники носять красиві мантії, а в пресрелізах фігурують гучні слова про «європейську інтеграцію» та «верховенство права». Проте, як тільки за зачиненими дверима судової зали опиняється жива людина, європейські фасади часто осипаються, оголюючи стару, перевірену десятиліттями радянську каральну звичку. На календарі червень 2026 року, Україна впевнено звітує перед міжнародними партнерами про успіхи очищення судової влади, але в регіональних судах продовжує процвітати небезпечний вірус — вірус «процесуального конвеєра».

Найбільш рельєфно ця проблема проявляється у питанні, де компроміси з законом є неприпустимими, — у сфері обмеження людської свободи. Коли тримання під вартою без застави перетворюється з виняткового, екстремального заходу на нескінченний автоматичний ритуал, правосуддя закінчується. Починається свавілля, загорнуте в офіційні бланки судових ухвал.

У цій аналітичній статті ми детально препаруємо один із найяскравіших кейсів сучасності — справу громадянина України Євгена Вікторовича Дребітка. Ця історія, що розгортається в стінах Ужгородського міськрайонного та Закарпатського апеляційного судів, є ідеальною ілюстрацією того, як кілька суддів можуть створити локальний прецедент ігнорування Конституції, Кримінального процесуального кодексу та рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Феномен «вічного арешту»: коли закон стає фікцією

Одним із наріжних каменів, на якому тримається кримінальне процесуальне законодавство будь-якої цивілізованої держави, є презумпція свободи. Людина не може перебувати в ізоляторі лише тому, що державі так зручно вести слідство чи судовий розгляд. Кримінальний процесуальний кодекс України чітко визначає: тримання під вартою — це найсуворіший запобіжний захід, який застосовується виключно тоді, коли жоден інший захід (застава, домашній арешт, особисте зобов’язання) не здатний нівелювати ризики.

Ба більше, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 3) прямо гарантує кожному затриманому право на розгляд справи упродовж розумного строку або на звільнення під час провадження. Проте в українських реаліях судді часто плутають поняття «обґрунтована підозра» та «доведена вина», фактично перетворюючи досудове ув’язнення на дострокове відбування покарання.

Чому так відбувається? Причин кілька:

1. Суддівський страх перед відповідальністю. Звільнити обвинуваченого під заставу чи домашній арешт — це завжди ризик. Якщо особа втече або вчинить інше правопорушення, суспільство та медіа звинуватять суддю в корупції чи непрофесіоналізмі. Продовжити арешт — найбезпечніший шлях для збереження власного крісла.

2. Прокурорська інерція. Клопотання про продовження строків тримання під вартою часто пишуться за шаблоном «Ctrl+C — Ctrl+V». Змінюються лише дати, а аргументація залишається незмінною роками.

3. Колегіальна безвідповідальність. Коли справу розглядає колегія з трьох суддів, індивідуальна відповідальність розмивається. Кожен сподівається на колегу, а в результаті підписується рішення, яке прямо суперечить практиці ЄСПЛ.

Коли цей механізм зациклюється, виникає феномен, який правозахисники називають «вічним арештом». Людина сидить місяцями, а іноді й роками, без вироку суду, без можливості внести заставу, а суд щоразу констатує: «ризики не зменшилися».

Хроніка судового свавілля: анатомія однієї закарпатської справи

Щоб зрозуміти, як функціонує цей конвеєр, звернемося до сухої, але шокуючої мови судових рішень та фактів. Історія Дребітка Є.В. розпочалася не сьогодні. Ще за вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 20.09.2020 у справі № 303/3224/20 його було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України (вимагання), та призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі. Цей вирок пройшов усі інстанції й постановою Верховного Суду від 18.10.2023 був залишений без змін. Термін відбування цього покарання для Дребітка спливав 19 березня 2024 року.

Проте паралельно у червні 2022 року було відкрито інше кримінальне провадження № 12022070000000140, яке згодом перетворилося на справу № 308/13443/23. І саме тут колегія суддів Ужгородського міськрайонного суду в складі: головуючої судді Шепетко Ірини Олександрівни, суддів Хамник Марини Миколаївни та Шумило Наталії Богданівни — запустила безпрецедентний дворічний марафон ізоляції особи від суспільства.

Давайте покроково простежимо цей судовий серіал, де кожна серія — це копія попередньої, що грубо порушує право на свободу та справедливий суд:

Важлива деталь: Зверніть увагу на часові проміжки. Суд збирається кожні два місяці виключно для того, щоб переписати текст попередньої ухвали. Жодних нових доказів, жодних обґрунтувань того, чому за такий тривалий час судове засідання не просунулося вперед.

У новий 2026 рік справа входить із тими ж показниками. Абсолютне ігнорування будь-яких розумних строків:

Разом ми маємо понад два роки безперервного тримання особи під вартою в межах одного судового розгляду, де суд жодного разу (окрім однієї спроби, яку збила апеляція) не спромігся реально оцінити можливість альтернативних запобіжних заходів. Це не просто статистика — це хроніка умисного та системного порушення прав людини.

Міжнародні стандарти проти українських реалій: що каже ЄСПЛ та ООН

Коли національна правова система закриває очі на власні закони, останньою надією для громадянина стають міжнародні інституції. Справа Дребітка вже давно вийшла за межі Закарпатської області й стала предметом прискіпливої уваги в Страсбурзі.

Європейський суд з прав людини прийняв скаргу Дребітка Є.В. щодо надмірного тримання під вартою без права внесення застави (заява № 31315/25, справа «Дребітко проти України»). Листом від 11.12.2025 ЄСПЛ офіційно повідомив, що справу комуніковано Уряду України. Ба більше, Суд прямо зазначив, що щодо порушених питань в Україні вже існує «усталена негативна практика», посилаючись на фундаментальні рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine, заява № 40107/02) та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine, заява № 40483/15).

Ситуація настільки однозначна та критична для держави, що Міністерство юстиції України опинилося в юридичному цугцвангу. Листом від 09.04.2026 ЄСПЛ поінформував, що Уряд України був змушений просити про продовження строку для надання пояснень до 24 червня 2026 року. Державі просто немає чого відповісти на питання, чому її судді ігнорують європейські стандарти.

Щоб зрозуміти всю глибину проблеми, порівняймо дії ужгородських суддів із тим, чого вимагає міжнародне право:

Порівняльний аналіз судової практики та міжнародних стандартів
Критерій оцінки Дії колегії суддів Ужгородського суду Вимоги практик ЄСПЛ та Комітету ООН з прав людини
Обґрунтування продовження арешту Шаблонні посилання на «тяжкість злочину» та формальний повтор раніше обраних ризиків. З часом сама лише обґрунтована підозра перестає бути підставою. Необхідно наводити нові, чіткі факти (Рішення «Харченко проти України»).
Розгляд альтернатив (застави) Повна відмова від визначення застави протягом більше ніж двох років (за одним винятком). Автоматизм у відмові розглядати альтернативні запобіжні заходи становить самостійне порушення (Загальний коментар Комітету ООН № 35).
Дотримання розумних строків Справа слухається роками без реального прогресу, підсудний залишається в СІЗО. Надмірна тривалість тримання під вартою під час розгляду є неприпустимою (Рішення «Сириця та інші проти України»).

Комітет ООН з прав людини у своєму Загальному коментарі № 35 до статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права висловився ще жорсткіше. Він підкреслив, що автоматизм у застосуванні та продовженні тримання під вартою становить самостійне порушення Пакту, навіть якщо ці дії формально прикриті судовими актами. ООН прямо нагадує: судді несуть персональну відповідальність, бо саме вони є останньою барикадою на шляху свавілля виконавчої чи правоохоронної гілок влади.

Судді під прицілом: межі безкарності та дисциплінарна відповідальність

Звісно, судді в Україні захищені законом. Стаття 126 Конституції та Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (стаття 49) гарантують, що служителя Феміди не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним рішення. Це логічно: суддя має бути незалежним. Але у цього правила є чітка, залізобетонна межа — вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Пункт 4 частини 1 статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чітко вказує: якщо суддя умисно або внаслідок грубої недбалості допустив порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків, — наступає дисциплінарна відповідальність суддів.

Тримання людини під вартою понад два роки без належного обґрунтування та альтернативи — це не «судова помилка» і не «власне бачення права». Це системний, юридично доведений факт умисного порушення статті 5 Конвенції.

Саме тому на адресу головних органів судового врядування країни — Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ) — було спрямовано офіційне Повідомлення про порушення суддями закону. Громадськість та правозахисна спільнота вимагають радикальних, але виключно законних кроків:

1. Від Вищої ради правосуддя: Негайно відкрити дисциплінарну справу щодо суддів Ірини Шепетко, Марини Хамник та Наталії Шумило. Кінцева мета — звільнення з посад за грубе порушення, несумісне зі статусом судді.

2. Від Вищої кваліфікаційної комісії суддів України: Врахувати ці факти під час оцінювання доброчесності, професійної етики та відповідності займаній посаді зазначених осіб, занісши відповідні дані до їхнього суддівського досьє.

3. Від Громадської ради доброчесності (ГРД): Надати негативний висновок щодо відповідності цих суддів критеріям доброчесності. Очищення системи неможливе, якщо люди, які продукують системні порушення прав людини, залишаться у своїх кріслах.

Правосуддя не може захищати тих, хто сам його руйнує. Якщо суддя вважає, що Конвенція з прав людини — це просто красива книжка на полиці, якій не місце в його залі засідань, то такому судді не місце в судовій системі європейської України.

Діджиталізація проти «паперового правосуддя»: кейс адвоката Криворучко

Ще один критичний аспект цієї проблеми, який часто залишається непоміченим широким загалом, — це процедурна закритість та «паперовий саботаж». У сучасному світі цифровізація є головним інструментом боротьби з корупцією та затягуванням процесів. Але суди часто тримаються за паперові стоси, як за рятівне коло, адже в паперовому хаосі набагато легше сховати процесуальні зловживання.

У розглядуваному кейсі представник захисту, адвокат Л.С. Криворучко, поставила перед ВРП принципову вимогу: перевести всі без виключення паперові матеріали дисциплінарного провадження в електронну форму.

Чому це важливо для кожного з нас?

  • Прозорість: Коли кожна заява, пояснення судді та висновки дисциплінарного інспектора завантажуються в електронну справу в режимі реального часу, зникає можливість щось «загубити» або сфальсифікувати заднім числом.

  • Швидкість: Захист отримує миттєвий доступ до матеріалів, що нівелює улюблену тактику затягування процесів, коли паперові листи йдуть місяцями з Києва до Ужгорода.

  • Рівність сторін: Суддя, який дає пояснення Вищій раді правосуддя, має знати, що його аргументи будуть моментально прочитані та проаналізовані адвокатом, а не залишаться таємницею за сімома печатками.

Справжня судова реформа в Україні — це не лише зміна облич. Це зміна процесів. Діджиталізація дисциплінарних проваджень у ВРП має стати стандартом, який унеможливить кулуарні домовленості та «відмазування» колег по мантії.

Висновки та прогнози: як розірвати замкнене коло судової системи

Історія з тривалим арештом в Ужгородському міськрайонному суді — це не поодинокий випадок, це симптом важкої хвороби всієї судової системи України. Коли регіональні суди перетворюються на закриті акціонерні товариства, де ухвали про тримання під вартою без застави виносяться автоматично, держава втрачає свій головний капітал — довіру громадян.

Наслідки такої практики є катастрофічними:

1. Фінансовий удар по державі. Кожне програне в ЄСПЛ рішення (а справа «Дребітко проти України» з імовірністю 99% буде програна державою) — це тисячі євро компенсацій з кишень платників податків. Ми платимо за непрофесіоналізм та страх суддів.

2. Руйнація репутації на міжнародній арені. Україна прагне вступити до ЄС, але європейська інтеграція — це не про закони на папері, це про реальне право на свободу та справедливий суд у кожному районному центрі.

3. Правовий нігілізм суспільства. Коли люди бачать, що судді умисно нехтують нормами КПК та Конституції, вони перестають вірити в закон як такий.

Як розірвати це коло? Вихід лише один — жорстка, безкомпромісна та публічна персональна відповідальність. Збори суддів в Ужгородському міськрайонному та Закарпатському апеляційному судах мають не просто «взяти до відома» інформацію про порушення, а чітко заявити про недопустимість конвеєрного підходу до людських доль.

Вища рада правосуддя та ВККСУ у 2026 році мають унікальний шанс показати суспільству, що очищення судової влади — це не міф. Справа Дребітка має стати лакмусовим папірцем: або система захистить своїх «грішних професіоналів», або вона очиститься від них заради майбутнього країни.

Правосуддя — це не мантія і не молоток. Правосуддя — це справедливість, яка починається з поваги до людської свободи.

ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *