Пастки закарпатського правосуддя: як визначення місця проживання дитини в суді перетворюється на процесуальний квест

Судові процеси, пов’язані із розірванням шлюбу та визначенням майбутнього спільних дітей, завжди є емоційно виснажливими для кожної зі сторін. У таких справах людина очікує від правосуддя чіткості, захисту інтересів дитини та неухильного дотримання закону. Проте реальність українських реалій судочинства інколи підкидає сюрпризи, які здатні збентежити навіть досвідчених юристів.

Яскравим прикладом процесуального «мистецтва», яке викликає більше запитань, ніж відповідей, стала нещодавня історія, що розгорнулася в стінах відомої установи — Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області. Справа, яка мала б розглядатися за чітким алгоритмом, передбаченим законодавством, наштовхнулася на несподівані бар’єри вже на стадії відкриття провадження.

Хронологія одного судового абсурду: від позову до цифрового запізнення

Історія розпочалася з того, що громадянка І. вирішила захистити свої права та права своєї дитини. Від її імені професійно та в межах правового поля звернулася до суду представник — адвокат Овсепян Кристина Адіківна. Предметом звернення став класичний, але складний позов до громадянина  Ч. про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини в суді.

Здавалося б, процедура стандартна. До справи як третя особа, що не заявляє самостійних вимог, законно залучений Орган опіки та піклування виконавчого комітету Ужгородської міської ради. Позовна заява була відправлена на розгляд. Справа потрапила до провадження, яке очолює відомий суддя Фазикош О.В..

А далі починається найцікавіше — магія дат і цифрових технологій. Згідно з матеріалами, ухвала суду була постановлена 29 травня 2026 року. Проте в систему Електронний суд картка руху документа та інформація про доставку потрапили лише 1 червня 2026 року о 19:48. Чому офіційне рішення «блукало» цифровими коридорами кілька днів — питання відкрите. Але справжнім шоком для сторони позивача став зміст цієї ухвали: позовну заяву громадянки І. було залишено без руху.

Суддя аргументувала це тим, що позов нібито подано без додержання вимог, які диктують статті 175 і 177 ЦПК України. Зокрема, служителька Феміди висунула дві ключові претензії:

1. До заяви не додано офіційного висновку органу опіки та піклування щодо місця проживання малюка.

2. Позивачка належним чином не довела й не виклала обставини, які свідчать, що між батьками взагалі існує реальний спір з цього приводу.

На перший погляд, звичайному читачеві може здатися: суд просто виявляє прискіпливість задля блага дитини. Проте для правознавців такий підхід — це пряме та грубе змішування стадій цивільного процесу, що межує із перевищенням повноважень.

Перевищення повноважень на старті: де суддя переплутав закон?

Для того, щоб зрозуміти глибину проблеми, варто розібратися, як взагалі працює механізм прийняття позовів в Україні. Коли людина подає заяву, суд перебуває на так званій «фільтраційній» стадії. Керуючись вимогами Цивільного процесуального кодексу України, суддя має перевірити виключно формальні вимоги: чи є підписи, чи сплачено судовий збір, чи зазначені адреси та ідентифікаційні коди сторін.

На цій стадії суд взагалі не має права лізти вглиб суті спору, оцінювати докази чи вирішувати, чи достатньо у мами аргументів проти тата. Але ухвала, яку виніс суддя Фазикош О.В., демонструє абсолютно протилежний підхід.

Важливий юридичний нюанс: Оцінювати обґрунтованість вимог та перевіряти наявність спору можна виключно після того, як провадження відкрито, проведено підготовче засідання та заслухано аргументи обох сторін.

Фактично, суддя Ужгородського міськрайонного суду вирішив зіграти на випередження. Він зробив висновок про те, що спору немає, аргументуючи це тим, що дитина на момент подачі документів уже мешкає з матір’ю. Це відверте ігнорування статей 4, 5, 13, 19, а також базових норм 175 та 177 ЦПК України. Якщо дитина живе з мамою, це аж ніяк не означає, що батько визнає це право юридично або не намагатиметься забрати дитину в будь-який момент. Саме для закріплення стабільності та правової визначеності й потрібне офіційне визначення місця проживання дитини в суді.

Міф про обов’язковий висновок опіки: що каже Сімейний кодекс?

Другий камінь спотикання в ухвалі суду — відсутність папірця від чиновників міської ради. Суддя буквально забарикадувала шлях до правосуддя, заявивши, що без готового висновку органу опіки та піклування справа з місця не зрушить.

Звернімось до першоджерел. Так, частини 4 та 5 статті 19 Сімейного кодексу України чітко вказують, що участь органу опіки у таких процесах є обов’язковою, і вони повинні надати суду свій письмовий аналіз ситуації. Однак жодне слово у чинному законодавстві не зобов’язує матір чи батька приносити цей документ разом із позовною заявою!

Процесуальний алгоритм у сімейних спорах виглядає абсолютно інакше:

• Позивач подає позовну заяву до суду.

• Суддя відкриває провадження по справі.

• У межах підготовчого засідання суд виносить ухвалу, якою офіційно залучає Орган опіки та піклування, витребує у нього висновок та встановлює чіткі строки для його підготовки.

Ба більше, громадянка І. чесно та відкрито зазначила у позові, що вона ще 18 травня 2026 року офіційно звернулася до профільного відомства Ужгородської міської ради з проханням надати такий висновок. Вона додала поштову квитанцію та опис вкладення. Проте суддя вирішив застосувати надмірний формалізм, заявивши, що з поштового опису «неможливо встановити зміст надісланих документів».

Така правова аргументація виглядає слабкою і штучною. Щоб зняти будь-які вигадані претензії, сторона позивача в межах усунення недоліків повторно долучає копію заяви з повним текстом, хоча оригінали квитанцій і так є в матеріалах справи.

Куди зникла третя особа, або Процесуальні «забудькуватості» суду

Аналізуючи текст судової ухвали від 29.05.2026 року, неможливо оминути увагою ще один кричущий факт. У позовній заяві адвокат Кристина Овсепян чітко вказала третю особу — Орган опіки та піклування виконкому Ужгородської міськради. Це ключовий суб’єкт у процесах, де вирішується доля неповнолітніх.

Проте суддя Фазикош О.В., описуючи сторони у своїй ухвалі, чомусь взагалі «забув» згадати цей орган як третю особу, просто викресливши його з процесуального контексту документа. Чи це банальна неуважність, чи системна недбалість при підготовці судових рішень — залишається здогадуватися. Проте такі заходи реагування щодо ведення правосуддя з очевидними порушеннями закону точно стануть предметом окремого розгляду у вищих дисциплінарних інстанціях.

Судове рішення, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України, зобов’язане бути законним та обґрунтованим. Коли ж ухвала суду перетворюється на інструмент штучного затягування часу, це б’є насамперед по правах дитини, яка залишається заручником невизначеності.

Цифрова ера суду: Електронний суд проти паперового консерватизму

Сучасна судова система України у 2026 році декларує повний перехід на цифрові рейки. Закон вимагає максимальної прозорості та доступності матеріалів для учасників процесу онлайн.

Зокрема, частина 4 статті 15-1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зобов’язує суди проводити розгляд справ за матеріалами в електронній формі. Будь-які документи, що приходять на папері, мають бути відскановані та завантажені до бази ЄСІТС не пізніше наступного робочого дня.

Аналогічну вимогу містить і пункт 130 Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему (ЄСІТС), затвердженого Вищою радою правосуддя. Якщо адвокат чи учасник справи просить ознайомитися з матеріалами через підсистему «Електронний суд», апарат суду зобов’язаний негайно перевести весь паперовий масив у цифровий формат.

У нашому випадку захист стикається із глухою стіною. Офіційні представники, зокрема адвокат Криворучко Л.С., вимагають негайного доступу до електронної справи. Для цього суду необхідно виконати технічну, але юридично обов’язкову дію — внести дані РНОКПП (3073912669) адвоката до додаткових відомостей про учасника справи в системі. Без цього повноцінний захист інтересів клієнта в сучасному цифровому просторі стає неможливим.

Час діяти за законом: вимоги сторони позивача

Залишення позову без руху не означає програш, це лише сигнал про те, що за свої права потрібно боротися активніше. На виконання вимог ухвали та керуючись нормами процесуального права, сторона громадянки І. висуває законні та безапеляційні вимоги до Ужгородського міськрайонного суду:

Вимога про самовідвід судді виникає не на порожньому місці. Коли суддя демонструє упередженість ще до початку першого засідання, підміняє аналіз форми аналізом суті та ігнорує ключових третіх осіб — виникають обґрунтовані сумніви в її об’єктивності та безсторонності.

Висновки для суспільства

Ситуація навколо позову громадянки І. — це не просто локальний конфлікт однієї закарпатської родини. Це дзеркало, в якому відображаються системні хвороби української судової гілки влади: надмірний формалізм, небажання працювати за правилами цифровізації та спроби суддів перебирати на себе ролі, які їм на певних етапах процесу не належать.

Суспільство має право знати, як приймаються рішення, що впливають на долі дітей. Ми продовжуватимемо уважно стежити за перебігом цієї справи в Ужгородському міськрайонному суді. Закон має бути один для всіх — як для звичайних громадян, так і для суддів у мантіях. Процесуальний закон — це не гнучка лоза, яку можна гнути на власний розсуд, а чіткий інструмент захисту прав людини.

ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”