Судові процеси, які мають історичне та суспільне значення, завжди стають лакмусовим папірцем для правової системи будь-якої держави. Коли на кону стоїть розслідування злочину, що сколихнув усю країну, суспільство вимагає не просто швидкого результату, а бездоганного, прозорого та справедливого правосуддя. Особливо коли йдеться про таку трагедію, як вбивство Ірини Фаріон — відомої мовознавиці, громадської діячки та народного депутата ВРУ VII скликання.
Проте реальність українських судових реалій у 2026 році демонструє небезпечний парадокс: у гонитві за гучними заголовками та швидкими рішеннями Феміда починає ігнорувати засадничі принципи права. Те, що наразі розгортається у залах засідань міста Львова навколо обвинуваченого Вячеслава Зінченка, виходить за межі звичайної процесуальної помилки. Це історія про те, як формалізм витісняє законність, а ключові фігуранти процесу — від суддів до захисників — опиняються у пастці правового нігілізму.
Справа про вбивство Ірини Фаріон: хронологія, яка збурила суспільство
Щоб зрозуміти глибину проблеми, варто повернутися до витоків процесу. Кримінальне провадження №12024140000000749 від 19.07.2024 року за фактом умисного вбивства стало одним із найгучніших викликів для правоохоронної системи. Підозра впала на молодого хлопця — В’ячеслава Зінченка. Справа №466/12967/24 потрапила на розгляд до колегії суддів Шевченківського районного суду міста Львова у складі: Невойта П.С., Баєвої О.І. та Едера П.Т.
Суспільний тиск на цю колегію є колосальним. Кожне засідання супроводжується спалахами телекамер, коментарями політиків та пильним наглядом активістів. У таких умовах суд має діяти як хірургічно точний інструмент, де кожна кома у рішенні, кожен статус учасника процесу перевіряється тричі. Натомість ми стали свідками прецеденту, який може повністю нівелювати всі результати досудового розслідування та судового розгляду в майбутньому.
Питання тримання під вартою — це найсуворіший запобіжний захід у кримінальному судочинстві України. Воно фактично означає тимчасове позбавлення людини волі до винесення вироку. Відповідно, процедура його продовження має бути бездоганною. Але саме на цьому етапі львівське правосуддя припустилося фундаментального збою.
Коли захист перетворюється на ілюзію: феномен адвоката із зупиненим свідоцтвом
Уявіть собі картину: судова зала, за столом захисту сидить людина, яка впевнено виголошує промови, підписує клопотання та заперечує проти аргументів прокурора. Судді кивають головами, секретар веде протокол. Але де-юре цієї людини в іпостасі адвоката у залі суду не існує. Вона — процесуальний фантом.
Саме така абсурдна ситуація склалася навколо захисту Вячеслава Зінченка. Його інтереси в суді тривалий час представляв адвокат Вороняк Володимир Андрійович. Проте, якщо зазирнути в Єдиний реєстр адвокатів України (ЄРАУ), відкриються шокуючі юридичні факти. На підставі рішення дисциплінарної палати КДКА Волинської області №381/25 право на заняття адвокатською діяльністю Вороняка В.А. було офіційно зупинено на період з 26.12.2025 по 26.01.2026 року.
Що це означає мовою закону? Людина із зупиненим свідоцтвом тимчасово втрачає весь спектр своїх професійних прав та привілеїв. Вона не має права з’являтися у процесах, підписувати ордери, подавати адвокатські запити чи здійснювати будь-які інші дії від імені клієнта.
Незважаючи на це, 08.01.2026 року Шевченківський районний суд міста Львова проводить засідання, де за участю «неіснуючого» адвоката Вороняка продовжує тримання під вартою Вячеславу Зінченку ще на 60 діб — до 09.03.2026 року без права внесення застави.
Ба більше, цей випадок не був прикрою одноразовою випадковістю. Системність процесуального карнавалу вражає. Громадянин Вороняк, попри офіційне табу на професію, продовжував справно відвідувати судові засідання у справі Зінченка:
-
14.01.2026;
-
11.02.2026;
-
16.02.2026;
-
25.02.2026;
-
22.04.2026;
-
23.04.2026.
Апогеєм стало 22 квітня 2026 року, коли колегія суддів знову продовжила Зінченку строк тримання під вартою аж до 21.06.2026 року. І знову за участю захисника без належних повноважень. Щоб картина виглядала завершеною у своєму хаосі, аналогічна ситуація виникла й з іншим адвокатом підсудного — Сулимою, якому також зупиняли дію свідоцтва строком на два місяці. Таким чином, обвинувачений у найрезонанснішому вбивстві десятиліття фактично залишився без жодного законного захисника.
Процесуальний абсурд: що каже Кримінальний процесуальний кодекс України
Для пересічного громадянина може здатися: «Ну то й що? Людина ж мала юридичну освіту, сиділа поруч, щось говорила. Яка різниця, чи активне у неї свідоцтво в якомусь реєстрі?». Але для кримінального процесу це не просто формальність — це питання життя і смерті самого правосуддя.
Звернемося до першоджерел. Частина 2 статті 45 Кримінального процесуального кодексу України (КПК) чітко і без двозначностей імперативно зазначає:
Захисником не може бути адвокат, щодо якого у Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про зупинення права на заняття адвокатською діяльністю або відомості про позбавлення права на заняття такою діяльністю.
Своєю чергою, Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вказує на те, що у період зупинення дії свідоцтва дія договору про надання правової допомоги автоматично припиняється, а повноваження захисника анулюються.
| Учасник процесу / Обставина | Юридичний статус | Наслідки для справи |
| Адвокат Вороняк В. А. | Свідоцтво зупинено з 26.12.2025 по 26.01.2026 | Всі процесуальні дії та заяви є нікчемними |
| Адвокат Сулима | Свідоцтво зупинено на 2 місяці | Повна відсутність легітимного повноважного захисту |
| Колегія суддів (Невойт, Баєва, Eдер) | Допуск осіб без повноважень до розгляду клопотань | Ознаки дисциплінарного проступку |
Коли колегія суддів проводить засідання щодо запобіжного заходу за участі особи, яка не має статусу захисника, це прирівнюється до повної відсутності захисника у процесі. Стаття 412 КПК України відносить такі випадки до істотних порушень вимог кримінального процесуального закону. Будь-яке судове рішення, ухвалене за відсутності захисника, коли його участь є обов’язковою, підлягає абсолютному та безумовному скасуванню судом вищої інстанції.
Судді не могли не знати про цей стан речей. Дані ЄРАУ є публічними, відкритими та доступними 24/7. Ба більше, саме суд своєю ухвалою від 07.01.2026 року організовував відеоконференцію за участю Вороняка як адвоката. Тобто державний орган, покликаний стежити за дотриманням закону, сам легітимізував правопорушення.
Європейські стандарти на терезах Феміди: прецеденти ЄСПЛ
Коли національні суди заплющують очі на базові норми права, останньою надією на справедливість стає Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Практика Страсбурзького суду для України є джерелом права, і її ігнорування коштує державі не лише репутаційних втрат, а й мільйонних компенсацій з бюджету.
ЄСПЛ вже давно сформував непохитну позицію: право на захист має бути реальним, а не ілюзорним. Присутність людини з дипломом юриста поруч із клієнтом — це ще не забезпечення права на захист.
1. Справа «Salduz v. Turkey»: Суд підкреслив, що право на захист є фундаментальним елементом справедливого судового розгляду. Якщо на початкових чи проміжних етапах (таких як продовження арешту) це право порушується, весь подальший процес автоматично отруюється незаконністю.
2. Справа «Artico v. Italy»: У цьому рішенні ЄСПЛ наголосив, що мета Конвенції про захист прав людини — гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні. Держава зобов’язана забезпечити, щоб захисник дійсно мав правову можливість надавати допомогу.
3. Справи «Yaremenko v. Ukraine», «Daud v. Portugal», «Sannino v. Italy»: У цих прецедентах суд прямо зазначив, що фіктивний, формальний або незаконний захист прирівнюється до повної відсутності захисника. Якщо адвокат позбавлений права на практику, його присутність у залі суду є бутафорією.
У справі Зінченка ми бачимо класичний приклад «бутафорського захисту». Людина перебуває під вартою у процедурі, яка з погляду європейського права є абсолютно токсичною та неправомірною.
Позиція апеляційного суду та дисциплінарна скарга до Вищої ради правосуддя
Здавалося б, для виправлення таких очевидних помилок і існує апеляційна інстанція. Проте Львівський апеляційний суд у складі суддів Головатого, Романюка та Галапаца продемонстрував дивовижну процесуальну сліпоту. Переглядаючи ухвали Шевченківського суду, апеляція не захотіла скасовувати очевидно незаконні рішення. Крім того, ухвала суду була ухвалена з порушенням правил відводу та самовідводу, що лише поглиблює юридичну кризу навколо цієї справи.
Така кругова порука викликала жорстку реакцію з боку професійної спільноти. Відомий адвокат Лариса Криворучко офіційно звернулася із дисциплінарною скаргою до такого органу, як Вища рада правосуддя (ВРП).
Важливо знати: Згідно зі статтею 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у разі умисного або внаслідок недбалості істотного порушення норм процесуального права, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав, або призвело до порушення прав людини та основоположних свобод.
У скарзі висунуто вимогу не просто пожурити суддів Невойта П.С., Баєву О.І. та Едера П.Т., а притягнути їх до суворої відповідальності аж до звільнення з посад. Адже йдеться не про випадкову описку в даті, а про тривале, системне нехтування правами людини у справі під пильним наглядом усього суспільства. Що у такому разі очікувати пересічним громадянам у менш резонансних процесах?
Чому цей прецедент є небезпечним для кожного з нас
Справа про вбивство Ірини Фаріон вийшла далеко за межі розслідування окремого злочину. Сьогодні це маркер того, куди рухається українська судова система. Якщо суд першої інстанції та апеляція можуть дозволити собі ухвалювати рішення про позбавлення волі людини:
-
за відсутності легітимного захисника;
-
без належної верифікації статусу адвокатів через відкриті державні реєстри;
-
всупереч прямим заборонам Касаційного кримінального суду Верховного Суду та стандартам ЄСПЛ,
тоді руйнується сам фундамент правової держави. Право на захист перетворюється на порожню декларацію, яку можна обійти, якщо справа є занадто “незручною” або політизованою.
Процесуальні норми вигадані не для того, щоб полегшувати життя злочинцям, а для того, щоб захистити суспільство від свавілля влади та помилок слідства. Коли суд заплющує очі на закон заради “ефективності”, він сам стає правопорушником. Яким би не був фінал цієї драми, цей прецедент уже вписаний чорними літерми в історію української юриспруденції 2026 року, і виправляти ці помилки доведеться ще дуже довго. Що скаже ККС Верховного Суду чи ЄСПЛ? Прогноз очевидний, і він буде невтішним для репутації української Феміди. Тільки право, тільки закон і тільки реальний захист прав людини здатні повернути довіру до правосуддя.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”