Процесуальні порушення зі сторони судді Головатого? Їх багато і вони істотні

Судова система будь-якої правової держави тримається на одному фундаментальному принципі — непохитному дотриманні процедури.

Процесуальний закон — це не просто збірник формальних правил чи технічних інструкцій для людей у мантіях. Це єдиний щит, який захищає громадянина від свавілля державної машини обвинувачення. Коли цей щит починає тріщати по швах через дії тих, хто покликаний уособлювати справедливість, руйнується не просто окрема кримінальна справа — руйнується суспільна угода та довіра до держави як такої.

Останнім часом у юридичній спільноті та серед широкого загалу все гостріше звучить тривожний діагноз: процесуальні порушення судді перетворилися із прикрих поодиноких ексцесів на системну хронічну хворобу. «Їх багато і вони істотні» — саме так можна охарактеризувати стан розгляду багатьох резонансних проваджень.

Яскравим, майже хірургічним зрізом цієї проблеми стало судове засідання, що відбулося 21  травня 2026 року у Львівському апеляційному суді під час розгляду скарги у справі Вячеслава Зінченка (обвинуваченого за резонансними статтями — ч. 1 ст. 263 та п. 8, 14 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України). Цей процес став ілюстрацією того, як прогресивні цифрові реформи розбиваються об глуху стіну судового консерватизму, а базове право на захист підміняється цинічним формалізмом.

Судове засідання як дзеркало системи: Хроніка одного процесу у Львівському апеляційному суді

Щоб зрозуміти глибину кризи, варто зазирнути безпосередньо за лаштунки судового процесу, деталі якого стали відомі завдяки аудіофіксації засідання. На порядку денному колегії суддів під головуванням судді Головатого (за участю суддів Галапаса та Романіва) стояло нібито технічне, але критично важливе питання — розгляд клопотання адвоката Лариси Криворучко про поновлення строків на апеляційне оскарження ухвали Шевченківського районного суду міста Львова від 22 квітня 2026 року, якою її підзахисному Зінченку було продовжено строк тримання під вартою на 60 днів без визначення розміру застави.

Драма розгорнулася з перших хвилин. Секретар судового засідання Радзевич доповідає суду, що всім учасникам вручено пам’ятки про права та обов’язки, а розписки відібрано. Проте реальність виявилася геть іншою. Адвокат змушена починати свій виступ із заяви про те, що інформація секретаря є некоректною: пам’ятку їй ніхто не вручав. Це перший, здавалося б, дрібний, але показовий симптом — спотворення реального стану речей на догоду красивому протоколу.

Важливий маркер: Порушення починаються там, де фіксація процесу стає важливішою за реальне забезпечення прав його учасників.

Далі події розвивалися ще стрімкіше. Захисник заявляє, що за 30 хвилин до початку засідання через офіційну державну підсистему подала два вмотивованих відводи: особисто головуючому судді Головатому та всій колегії суддів. Проте судді заявляють, що до апеляційної інстанції нічого не надходило. Ситуація дійшла до абсурду: адвокат змушена доводити наявність документів за допомогою власних скріншотів екрана та внутрішніх карток руху документів, які підтверджують — документи доставлені в суд, але апарат суду їх просто не реєструє.

Лише після оголошення вимушеної п’ятихвилинної перерви та роздрукування документів суд переходить до розгляду відводів. Цей епізод оголив одразу три системні пласти процесуальних порушень, які ми проаналізуємо детально.

Ігнорування електронного документообігу: Коли “Електронний суд” безсилий проти паперового консерватизму

Впровадження Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС) анонсувалося як революційний крок, що знищить бюрократію, забезпечить прозорість та унеможливить ситуації, коли документи «випадково губляться» у коридорах судів. Згідно з чинним законодавством та рішеннями Вищої ради правосуддя, з жовтня 2021 року в Україні офіційно функціонують три базові модулі: «Електронний кабінет», «Електронний суд» та підсистема відеоконференцзв’язку.

Ба більше, для адвокатів реєстрація в системі «Електронний суд» є не правом, а прямим імперативним обов’язком. Здавалося б, якщо держава зобов’язує захисника користуватися цифровим інструментом, то й судова влада має дзеркально виконувати свої зобов’язання. Проте на практиці ігнорування електронного документообігу з боку суддів перетворилося на масштабну системну проблему.

У досліджуваному процесі захисник чітко апелювала до пунктів 1–4 частини 1 статті 35 КПК України, яка прямо передбачає функціонування автоматизованої системи в кримінальному процесі, реєстрацію вхідної та вихідної кореспонденції та фіксацію етапів її руху. Натомість у відповідь на клопотання про переведення матеріалів справи в електронну форму та надання повного цифрового доступу, суддя Головатий надіслав офіційну відмову, мотивуючи її тим, що… до Кримінального процесуального кодексу нібито не внесено відповідних спеціальних змін.

Ця позиція є юридичним нонсенсом із кількох причин:

• Бланкетність норм: Стаття 15-1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чітко визначає обов’язковість обміну документами в електронній формі між судами та учасниками процесу незалежно від виду судочинства.

• Універсальність підсистем: Положення про ЄСІЦ, затверджене Вищою радою правосуддя, має загальнодержавну силу. Спроба ізолювати кримінальну юстицію від загальних процесів цифровізації є штучним затягуванням процесів.

• Штучне створення перешкод: Коли апарат суду свідомо не реєструє подані заздалегідь електронні заяви (як це було з відводами адвоката Криворучко), створюється ситуація штучного пропуску процесуальних строків або розгляду справи без урахування думки сторони захисту.

Коли суддя заявляє адвокату: «Це загальні норми, а є спеціальні, ми про це з вами не будемо говорити», він фактично відмовляється від правосуддя на користь зручного йому паперового формату, де документ можна «не помітити» або зареєструвати заднім числом.

Авторозподіл суддів та «раптові» хвороби: Як формуються колегії в обхід прозорості

Ще один критичний аспект, який виплив під час Львівського засідання — це непрозорість формування судових колегій. Захисник звернула увагу суду на те, що первинний автоматизований розподіл визначив колегію у складі суддів Головатого, Белени та Маліновської-Микіч. Проте на засідання з’явилися зовсім інші судді — Галапас та Романюк.

Головуючий пояснив це буденно: один суддя пішов на лікарняний, інший — у відпустку. Проте захист справедливо зауважив: якщо судді перебувають у планових відпустках чи на лікарняному, система авторозподілу згідно з діючим Положенням не має права включати їх до списку для розподілу за певну кількість днів до цього.

Коли заміна суддів у колегії відбувається блискавично, без відображення в системі «Електронний суд» та без належного ознайомлення сторони захисту з новим звітом про авторозподіл, виникає обґрунтований сумнів у неупередженості такого суду. Хто саме і за яким принципом підібрав саме цих суддів на заміну? Відповідь «так сталося, ми не можемо сперечатися з технікою» з вуст головуючого звучить як відверте зневаження закону.

Відмова у відводі самому собі: Чому українські судді вважають себе безгрішними

Процедура відводу (статті 75–81 КПК України) — це ключовий інструмент забезпечення права на неупереджений суд, гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Якщо у сторони процесу є сумніви в об’єктивності судді, засновані на конкретних фактах (наприклад, упереджене листування, ігнорування прав адвоката, незаконні відмови в доступі до матеріалів), такий суддя має або взяти самовідвід, або передати заяву на розгляд іншому судді.

Що ж ми бачимо на практиці? Відмова у відводі самому собі — це вже абсолютна «класика» українського кримінального процесу.

У нашому випадку колегія суддів під головуванням того самого судді Головатого, чий відвід розглядався, пішла до нарадчої кімнати й винесла ухвалу: «В задоволенні заяви… про відвід головуючого судді… відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає».

Прокурор у засіданні активно підтримав суд, зазначивши, що захисник нібито «не обґрунтував, яким чином судді порушили вимоги статей 75, 76 КПК». Більше того, представники обвинувачення та потерпілих спробували звинуватити адвоката у «зловживанні процесуальними правами» через те, що відвід не було подано «негайно 19-го числа», коли було отримано листа від судді, а подано в день засідання.

Це маніпуляція чистим паперовим формалізмом. Адвокат подала заяву до початку судового засідання, що повністю відповідає ч. 1 ст. 80 КПК України. Але система воліє захищати саму себе: суддя судить сам себе і прогнозовано визнає себе безгрішним.

Катастрофа права на захист: Місяці без адвоката у справі про особливо тяжкий злочин

Найбільш шокуючим і цинічним аспектом аналізованої справи є ситуація навколо реального забезпечення обвинуваченого правовою допомогою. Вячеслав Зінченко обвинувачується у скоєнні особливо тяжкого злочину (умисне вбивство за обтяжуючих обставин). За правилами статті 52 КПК України, участь захисника у таких провадженнях є обов’язковою. Держава не має права судити людину за такими статтями, якщо у неї немає повноцінного, легітимного адвоката.

Проте, як з’ясувалося під час засідання, попередні адвокати Зінченка — Вороняк та Сулима — тривалий час брали участь у процесуальних діях (зокрема, під час продовження строків тримання під вартою), взагалі не маючи на це законних повноважень!

Деталі цієї правової катастрофи зафіксовані у виступі адвоката Криворучко:

1. Адвокат Сулима: Рішенням КДКА від 20 березня 2025 року його право на заняття адвокатською діяльністю було зупинено на два місяці у зв’язку з дисциплінарним стягненням. Згідно зі ст. 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», у цей період особі прямо заборонено здійснювати захист. Будь-які договори автоматично припиняють дію. Нових договорів із Зінченком чи його матір’ю ніхто не укладав. Проте він продовжував ходити на засідання.

2. Адвокат Вороняк: Аналогічна ситуація. З 25 грудня 2025 року його свідоцтво було зупинено на 1 місяць. Він брав участь у засіданнях щодо продовження запобіжного заходу із зупиненим статусом, без продовження чи переукладання угод.

Це означає, що обвинувачений у вбивстві хлопець, який перебуває в СІЗО та не має вільного доступу до інтернету для перевірки Єдиного реєстру адвокатів України, місяцями залишався абсолютно без захисту.

А що ж суд і прокуратура? Офіс прокурора має безперешкодний доступ до реєстрів. Суддя перед початком кожного засідання зобов’язаний ретельно перевірити повноваження захисника. Вони або не перевірили, або свідомо заплющили очі на те, що інтереси обвинуваченого представляють «фантоми» без ліцензій.

Судовий формалізм проти Конституції: Коли процедура вбиває справедливість

Коли новий законний адвокат Л. Криворучко вступила у справу, отримала матеріали та негайно подала апеляцію на тримання під вартою, вона зіштовхнулася з феноменальним за своїм цинізмом опором. Суд відмовився поновити строки на апеляцію, мотивуючи це тим, що ухвала про продовження арешту була винесена ще 22 квітня, а апеляція подана у травні — отже, «строки пропущено».

У відповідь на аргументи захисту, що копію ухвали адвокат змогла фізично отримати лише 15 травня (і то лише після подання скарги до Вищої ради правосуддя на суддю першої інстанції Войта, який відмовлявся видавати документ), прокурор Данилів виголосила фразу, яка має увійти в підручники як антиприклад правосуддя:

«Ризики вибору адвоката, захисників в даному випадку, лягають на обвинуваченого… Якщо ти собі обираєш людину, яка має поганий стан здоров’я… то будь готовий…» Також прокурор додала, що договір з адвокатом — це «цивільно-правова угода, яка може бути укладена усно», і якщо Зінченко не кричав у суді, що він проти цих адвокатів, значить, захист був легітимним.

Ця позиція — повна капітуляція перед нормами права. Вона прямо порушує:

• Статтю 20 Конституції України: Право на професійну правничу допомогу. Усна угода «на пальцях» у кримінальному процесі щодо особливо тяжкого злочину — це правовий абсурд.

• Статтю 59 Конституції України: Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Але вибір має бути серед адвокатів, а не серед осіб, позбавлених права на професійну діяльність.

• Частину 3 статті 395 КПК України: Якщо ухвала суду була постановлена без належного залучення чи за відсутності належного інформування особи, строк обчислюється з дня отримання копії рішення.

Аргумент прокурора про те, що Зінченко «читати-писати вміє, дуже розумний хлопець, міг і сам із кодексом у руках написати апеляцію з СІЗО», звучить як знущання над духом закону. Держава в особі прокурора та суду намагається перекласти власну недбалість (пропуск нелегітимних адвокатів) на плечі ув’язненого юнака.

Поведінка суду, який зрештою ухвалив «в задоволенні клопотання про поновлення строку відмовити, апеляційну скаргу повернути», демонструє торжество сліпого, жорстокого формалізму над засадничими принципами Конституції України.

Порівняльний аналіз: Норма закону проти судової реальності

Щоб наочно продемонструвати масштаб процесуальної прірви, порівняємо вимоги українського та міжнародного права із тим, що відбулося у залі суду.

Касація та дорога до Страсбурга: Чому справа Зінченка неминуче дійде до ЄСПЛ

Ця справа — глибоко показова. Вона діє як маркер, що безпомилково ілюструє, чому рівень довіри українського суспільства до судової гілки влади роками перебуває на критично низькому рівні. Коли прості громадяни бачать, що навіть у резонансних процесах, де прикута увага преси, судді дозволяють собі відвертий правовий нігілізм, то що говорити про тисячі «маленьких справ» у районних судах по всій країні?

Чи завершиться ця історія рішенням Львівського апеляційного суду? Майже впевнений, що ні. Адвокат Ларися Криворучко у фіналі свого виступу чітко дала зрозуміти колегії: «Якщо що, ми підемо в Європейський суд». І у неї для цього є залізобетонні підстави.

Повернення апеляційної скарги та недопуск до перегляду питання арешту за таких обставин — це пряме обмеження права на доступ до правосуддя. Попередня практика Європейського суду з прав людини (справи «Артіко проти Італії», «Камвісіс проти Греції») чітко вказує:

Держава зобов’язана забезпечити не просто «теоретичне чи ілюзорне» право на захист (присутність адвоката у залі), а право ефективне. Залучення осіб із зупиненими ліцензіями — це безумовне, абсолютне істотне порушення кримінального процесуального закону, яке в майбутньому є залізобетонною підставою для скасування будь-якого вироку в Касаційному кримінальному суді Верховної Ради або для визнання України порушницею Конвенції у Страсбурзі.

Судді, які сьогодні виносять подібні «зручні» ухвали, керуючись миттєвою процесуальною вигодою або небажанням сперечатися з колегами з нижчих інстанцій, закладають міну уповільненої дії під весь майбутній вирок. У підсумку за це безвідповідальне ставлення до процедури заплатить держава — втраченим часом, зруйнованою репутацією та грошовими компенсаціями з кишень платників податків.

Правосуддя не може досягатися неправосудними методами. Поки українські суди не навчаться поважати свій власний цифровий інструмент, чути законні аргументи захисту та безкомпромісно дотримуватися права на захист, гасло про європейську інтеграцію нашої судової системи залишатиметься лише красивою декларацією.

ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”