13 січня 2026 року Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Вовк проти України» (заява № 54353/20), одностайно визнавши скаргу колишнього голови Окружного адміністративного суду міста Києва Павла Вовка неприйнятною. Це рішення стало черговим підтвердженням балансу між індивідуальними правами та суспільним інтересом до прозорості антикорупційних розслідувань. Детальний огляд опубліковано в пості Маргарити Сокоренко, а також на ресурсах Transparency International Ukraine.
Screenshot
Суть скарги та предмет оскарження
Павло Вовк оскаржував публікації НАБУ у липні 2019 та 2020 років, які містили аудіозаписи його розмов, відеоматеріали на YouTube та інфографіку про ймовірну організовану злочинну групу в судовій системі. Заявник стверджував порушення ст. 6 § 2 (презумпція невинуватості) та ст. 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції, оскільки матеріали нібито створювали враження його винуватості до вироку суду. Крім того, він посилався на ст. 18 (приховані мотиви – тиск на судову владу та шкода репутації) та ст. 13 (відсутність ефективних засобів захисту).
Не вичерпання національних засобів: ключовий бар’єр
ЄСПЛ відхилив скарги за ст. 6 § 2 та ст. 8 через не вичерпання національних засобів. Суд наголосив, що ефективним механізмом захисту є цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації (ст. 297, 299 Цивільного кодексу України). Заявник не скористався цим, обмежившись кримінальною скаргою до ДБР, яка не могла забезпечити адекватний захист.
Ця позиція узгоджується з прецедентами Rytikov v. Ukraine (2024) та Alperin v. Ukraine (2024), де Суд підтвердив ефективність цивільного позову проти публічних органів у подібних ситуаціях. Критично, рішення підкреслює: наявність офіційних дозволів на оприлюднення матеріалів за КПК та відкритий характер дій НАБУ робили позов проти конкретного суб’єкта реальним.
Баланс суспільного інтересу та права на приватність
Суд визнав легітимність публікацій НАБУ, посилаючись на усталений підхід: громадськість має законний інтерес до інформації про кримінальні провадження проти високопосадовців, особливо суддів. Посилання на Morice v. France [GC], Algirdas Butkevičius v. Lithuania та Păcurar v. Romania підтверджують, що запобігання корупції та підтримка доброчесності на державній службі переважають над індивідуальними претензіями, якщо публікації не перевищують необхідного.
Аналізуючи контекст, ЄСПЛ відзначив суспільну значущість розслідування щодо можливого «захоплення влади» через контроль над Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Це рішення посилює антикорупційну політику в Україні, демонструючи, що інформування суспільства про розслідування проти суддів не є автоматичним порушенням прав.
Відсутність доказів прихованих мотивів за ст. 18
Скарга за ст. 18 визнана явно необґрунтованою через брак переконливих доказів. Заявник посилався на заяви колишніх посадовців та судові рішення ОАСК, несприятливі для НАБУ, але Суд не знайшов прямого зв’язку. Заяви щодо ПриватБанку чи темпів розслідування тлумачаться як політична критика, а не доказ помсти. Це підкреслює високий поріг доказування для ст. 18: приховані мотиви мають переважати над легітимними цілями.
Висновки та наслідки для України
Рішення ЄСПЛ ще раз підтверджує: кримінальні скарги не замінюють цивільні засоби захисту при порушеннях презумпції невинуватості. Воно підтримує баланс інтересів – право на інформацію про корупцію в судовій владі є пріоритетом, але з обов’язковим дотриманням процесуальних гарантій.
Для України це сигнал про необхідність посилення цивільних механізмів захисту репутації та прозорості антикорупційних органів. Водночас воно ускладнює спроби використовувати ЄСПЛ для блокування розслідувань проти впливових фігур. Загалом, рішення сприяє зміцненню верховенства права та довіри до судової реформи, демонструючи, що публічний інтерес до боротьби з корупцією має вагоме значення в практиці ЄСПЛ.
ГО “Антикорупційний Фронт Лариси Криворучко”