Суддя Віятик Н.В.: Критичний аналіз процесуальної бездіяльності як системної загрози правосуддю в Україні

Процесуальна бездіяльність як форма заперечення правосуддя в сучасній Україні

Сучасна українська правова система, що проходить складний шлях реформування та євроінтеграції, стикається з низкою системних викликів. Серед них – забезпечення ефективного та справедливого правосуддя, яке користується довірою громадян. Однак довіра до судової влади руйнується не лише через корупційні скандали чи політичний тиск, а й через, на перший погляд, менш помітні, але не менш руйнівні явища, такі як процесуальна бездіяльність судді. Аналіз повідомлення про порушення суддею Вінницького окружного адміністративного суду Віятик Н.В. в адміністративній справі № 120/15288/25 надає чіткий приклад, коли бездіяльність перетворюється на інструмент заперечення правосуддя (denial of justice), порушуючи фундаментальні права особи та підриваючи авторитет судової влади в цілому. Ця стаття представляє комплексний аналітичний огляд вказаної ситуації з позицій національного адміністративного, конституційного та дисциплінарного права, а також з огляду на стандарти Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та міжнародних договорів. Мета – не лише кваліфікувати конкретні дії, а й продемонструвати, як подібна практика суперечить основним принципам правової держави та які механізми захисту мають бути задіяні для її подолання.

Фактична основа справи: тривала бездіяльність та ігнорування імперативних норм КАС України

Як випливає з тексту повідомлення, предметом розгляду є поведінка судді Вінницького окружного адміністративного суду Віятик Н.В. у рамках адміністративної справи № 120/15288/25. Суть конфлікту полягає у наступному: після зупинення провадження ухвалою від 12.01.2026, позивач 14.01.2026 подав через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» клопотання про поновлення провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), провадження підлягає поновленню не пізніше десяти днів з дня отримання судом відповідного повідомлення. Таким чином, граничним строком було 24.01.2026. Проте станом на 27.01.2026 клопотання не було розглянуто, провадження не поновлено, ухвала не постановлена. Це є класичним прикладом порушення суддею прямо встановленого процесуального строку.

Важливо зауважити, що норма ст. 237 КАС України має імперативний характер. Вона не надає судді дискреційних повноважень щодо продовження чи зміни цього строку. Як зазначається на офіційному порталі Верховного Суду у роз’ясненнях щодо застосування КАС, строки для здійснення процесуальних дій судом, прямо встановлені законом, є обов’язковими для дотримання і їхнє порушення без поважних причин утворює самостійну підставу для оскарження судових актів та може свідчити про суддівське правопорушення. Подібна бездіяльність набуває особливої гостроти, враховуючи предмет справи – захист права на адвокатську діяльність, що безпосередньо стосується професійного існування, репутації та конституційного права на працю позивача. Кожен день затримки фактично продовжує дію обмежувального рішення без будь-якого судового контролю.

Кваліфікація порушень у межах національного законодавства: від недбалості до зловживання статусом

Поведінка судді Віятик Н.В. може бути кваліфікована за кількома пунктами ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що встановлює перелік дисциплінарних проступків.

По-перше, пункт 2 ч. 1 ст. 106 – «безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви протягом строку, встановленого законом». У цьому випадку відбувається пряме невиконання вимог ст. 237 КАС України. Вища рада правосуддя (ВРП) у своїй практиці неодноразово наголошувала, що порушення чітко визначених процесуальних строків, незалежно від завантаженості судді або інших організаційних причин, є самостійним дисциплінарним проступком. Наприклад, у рішенні від 24.12.2020 № 3654/0/15-20 ВРП вказала, що навіть за відсутності умислу, груба процесуальна недбалість, що призводить до порушення строків, утворює склад проступку.

По-друге, підпункт «а» п. 1 ч. 1 ст. 106 – «безпідставне позбавлення особи доступу до правосуддя». Ця кваліфікація виходить на якісно інший рівень. Тут йдеться не про формальне порушення строку, а про фактичну блокаду можливості особи отримати судовий захист. Залишаючи справу в «підвішеному» стані, суддя позбавляє позивача будь-якої можливості просування справи: неможливо ані розглянути справу по суті, ані оскаржити бездіяльність, оскільки відсутній новий процесуальний акт. Як зазначає Громадська рада доброчесності у своїх рекомендаціях, доступ до суду має бути ефективним, а не ілюзорним. Бездіяльність суду, яка робить неможливим розгляд справи, є однією з найгрубіших форм порушення цього права.

По-третє, пункт 11 ч. 1 ст. 106 – «використання статусу судді з метою незаконного отримання третіми особами іншої вигоди». У цій справі третіми особами є Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Вінницької області та інші залучені органи. Їхня вигода очевидна: оскаржуване рішення про зупинення адвокатської діяльності продовжує діяти безперешкодно, оскільки судова перевірка фактично заблокована. Таким чином, суддя своєю пасивністю створює для цих органів вигідне становище – уникнення негайного судового контролю та відповідальності за можливо незаконне рішення.

По-четверте, пункт 3 ч. 1 ст. 106 – «допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя». Цей пункт стосується етичного виміру. Демонстративне ігнорування клопотань сторони, відсутність будь-якої реакції та комунікації, свідчить про зневажливе ставлення до учасника процесу та до самої ідеї правосуддя. Така поведінка безпосередньо підриває довіру громадськості до судової влади. Кодекс суддівської етики прямо зобов’язує суддю діяти так, щоб підтримувати і зміцнювати довіру до суду, бути коректним і ввічливим з учасниками процесу.

Міжнародно-правовий контекст: стандарти ЄСПЛ та конституційні гарантії

Порушення, вчинені суддею, мають не лише внутрішній, а й міжнародний вимір, оскільки порушують стандарти, закріплені в Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ) та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (МПГПП).

Стаття 6 ЄКПЛ гарантує право на справедливий суд, яке включає право на розгляд справи упродовж «розумного строку». Практика Європейського суду з прав людини однозначно вказує, що ця гарантія поширюється на всі стадії судового провадження, включаючи формальні та проміжні. У справі Frydlender v. France Суд підкреслив, що затримки, викликані бездіяльністю судових органів, становлять порушення Конвенції. Особливо показовою є справа Kudła v. Poland, де ЄСПЛ зазначив, що держава несе позитивний обов’язок організувати свою судову систему так, щоб уникнути надмірних затримок. У справі, де предметом є професійний статус (як у справі про адвоката Криворучко Л.С.), суд повинен діяти з особливою ретельністю та оперативністю, оскільки затримки мають безпосередній і негайний вплив на життя заявника.

Український Конституційний Суд (КСУ) також неодноразово наголошував на важливості дотримання строків. У рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 КСУ визнав, що право на судовий захист включає право на розгляд справи у розумний строк, а процесуальна бездіяльність суду є формою порушення конституційного права (ст. 55 Конституції України). Таким чином, національна конституційна доктрина повністю відповідає стандартам ЄСПЛ.

Стаття 14 МПГПП також гарантує право на справедливий і публічний розгляд спори компетентним, незалежним і безстороннім судом. Комітет ООН з прав людини у Загальному коментарі № 32 зазначив, що затримки, викликані бездіяльністю суду, несумісні з вимогами Пакту. Держава не може посилатися на внутрішні організаційні проблеми як на виправдання.

Отже, бездіяльність судді Віятик Н.В. створює пряму загрозу порушення міжнародних зобов’язань України, що може призвести до подання індивідуальної скарги до ЄСПЛ та визнання порушення Конвенції.

Дисциплінарна практика Вищої ради правосуддя та кваліфікаційні комісії: чи є механізми ефективними?

Ключовим інструментом реагування на подібні порушення є система дисциплінарної відповідальності суддів, яку здійснюють Вища рада правосуддя (ВРП) та Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ВККСУ).

Аналіз публічно доступних рішень та узагальнень ВРП показує, що комісія неодноразово притягувала суддів до відповідальності за порушення процесуальних строків. Наприклад, в узагальненні дисциплінарної практики за 2024 рік Дисциплінарних палат ВРП окремо зазначено, що бездіяльність судді щодо розгляду процесуальних заяв, коли строк їх розгляду прямо визначений законом, є типовим проявом проступку. Посилання на завантаженість, воєнний стан або внутрішню організацію роботи, як правило, не визнаються поважними причинами, якщо суддя не надав конкретних і переконливих доказів.

Однак на практиці процес дисциплінарного провадження часто затягується, а стягнення можуть бути непропорційно м’якими (догана, зауваження), навіть за наявності тяжких наслідків. Це підриває превентивну та каральну функції дисциплінарної відповідальності. У контексті справи Віятик Н.В. важливо, щоб ВККСУ при оцінці доброчесності судді для призначення на посаду або проходження атестації дав адекватну оцінку подібним фактам. Згідно із Законом, такі факти мають вноситися до суддівського досьє та враховуватися при ухваленні кадрових рішень.

Громадська рада доброчесності (ГРД) як незалежний експертний орган також відіграє важливу роль. Вона надає висновки щодо відповідності кандидатів на суддівські посади критеріям доброчесності. Поведінка, що свідчить про зневагу до процесуальних прав сторін та байдужість до доступу до правосуддя, безумовно, є підставою для негативного висновку ГРД. Такий висновок є вагомим аргументом для ВККСУ та ВРП.

Правові наслідки для позивача: від відшкодування шкоди до захисту професійних прав

Позивач у справі № 120/15288/25 – адвокат Криворучко Лариса Сергіївна – зазнає реальної шкоди через бездіяльність суду. Ця шкода має кілька вимірів:

1. Матеріальний: Втрата доходу від адвокатської діяльності на час дії обмежувального рішення.

2. Нематеріальний: Шкода діловій репутації, професійному статусу, моральні страждання.

3. Процесуальний: Фактична відмова у судовому захисті, порушення права на розгляд справи в розумний строк.

Національне законодавство передбачає механізми відшкодування такої шкоди. Зокрема, можна ставити питання про:

Відшкодування шкоди державою за несвоєчасне здійснення правосуддя (ст. 1176 Цивільного кодексу України). ЄСПЛ у справі Burdov v. Russia також визнав право на відшкодування за порушення розумного строку.
Оскарження бездіяльності суду у вищій судовій інстанції. Хоча в адміністративному процесі механізм оскарження бездіяльності прямо не врегульований, можна клопотати про поновлення терміну або звертатися з приватним скаргоми.
Притягнення до дисциплінарної відповідальності судді через ВРП, як це зроблено у поданому повідомленні.

Окремо слід наголосити, що справа стосується права на працю та вільний вибір професії (ст. 43 Конституції України). Затримка в розгляді таких справ є особливо недопустимою, про що неодноразово зазначав ЄСПЛ.

Системні проблеми та пропозиції щодо вдосконалення

Випадок з суддею Віятик Н.В. не є ізольованим. Він вказує на системні проблеми українського правосуддя:

1. Культура бездіяльності: Деякі судді сприймають пасивність як допустимий спосіб «управління» навантаженням або навіть тиску на сторони.

2. Недосконалість механізмів контролю: Відсутність автоматичних сповіщень про прострочення строків у системі ЄСІТС, слабкий внутрішній аудит у судах.

3. Непропорційність дисциплінарних стягнень: Часте застосування м’яких стягнень (догана) за грубі порушення не створює ефективного стримувального ефекту.

4. Низька обізнаність громадян: Багато осіб не знають, як ефективно оскаржити бездіяльність судді.

Пропозиції щодо вдосконалення:

Модифікація ЄСІТС: Впровадити автоматичну систему нагадувань суддям про наближення граничних процесуальних строків та фіксації їх порушення. Ці дані мають бути доступними для голови суду, ВРП та ВККСУ.
Посилення ролі голів судів: Зобов’язати голів судів здійснювати щомісячний моніторинг дотримання процесуальних строків суддями та вживати заходів на рівні суду.
Удосконалення дисциплінарної практики: ВРП та ВККСУ мають чіткіше та послідовніше кваліфікувати тривалу бездіяльність як грубий дисциплінарний проступок, що тягне за собою суворі стягнення, включаючи тимчасове відсторонення або звільнення, особливо за наявності ознак зловживання статусом (п. 11 ст. 106).
Публічна прозорість: Збільшити публікацію дисциплінарних рішень з детальним обґрунтуванням, щоб формувати суспільні очікування та професійні стандарти.
Просвітництво: Офіс генерального інспектора ВРП та правозахисні організації мають поширювати інформацію про механізми оскарження бездіяльності суддів.

Висновок: Бездіяльність як антитеза правосуддю та шлях до відновлення довіри

Повідомлення адвоката Криворучко Л.С. не є просто скаргою на окремого суддю. Це сигнал про системну дисфункцію, яка загрожує самій основі правової держави – праву на ефективний судовий захист. Процесуальна бездіяльність судді, особливо коли вона триває та спрямована на блокування доступу до правосуддя, є формою заперечення правосуддя (denial of justice). Вона порушує не лише конкретні норми КАС України, а й конституційні гарантії, міжнародні зобов’язання України та основні принципи верховенства права.

Ефективна реакція Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя та Громадської ради доброчесності на подібні випадки є тестом на життєздатність судової реформи. Від них вимагається не формальний розгляд, а принципова оцінка, що така поведінка несумісна зі статусом судді. Застосування суворих дисциплінарних заходів, включення таких фактів до оцінки доброчесності та загальна публічна позиція щодо неприпустимості подібної практики є необхідними кроками для відновлення довіри до судової влади.

Українське правосуддя має бути не лише незалежним, а й оперативним, відповідальним і шанобливим до прав особи. Боротьба з суддівською бездіяльністю – це не технічне питання процесуальної ефективності, а боротьба за саму сутність суду як гаранта свободи та справедливості в демократичному суспільстві. Подолання цієї проблеми вимагає спільних зусиль як інституцій правосуддя (ВРП, ВККСУ, суди вищої інстанції), так і громадянського суспільства, адвокатури та міжнародних партнерів. Тільки тоді право на суд з формальної декларації перетвориться на реальний і ефективний інструмент захисту кожної людини.

ГО “Антикорупційний Фронт Лвриси Криворучко”