– Я правильно розумію, що за відсутності захисників вважаєте неможливим продовжувати подальший розгляд? – буденним тоном запитує суддя, яка веде справу.
В її щоденному графіку розписано зо два десятки засідань на день, тож це слухання справді здається лише краплею в безкінечному потоці судових справ. Цей конкретний епізод тривав приблизно 12 хвилин, не більше.
– Ваша Честь, я вважаю, що це можливо, але законодавство України цього не дозволяє, – відповідає обвинувачений тихим, стриманим голосом. Зовні може здатися, ніби, якби залежало тільки від нього, процес тривав би безперервно – аж до оголошення вироку, без жодних пауз на відпочинок чи харчування.
Двоє його адвокатів не з’явилися на це засідання: один, за їхніми словами, захворів, а інший нібито вирушив у службове відрядження. Однак на момент розгляду жодних документів, що підтверджували б ці обставини, до суду не подано. Тож обвинуваченому довелося публічно вибачатися та запевняти присутніх, що подібних ситуацій надалі не виникне.
Суддя оголосила перерву – і це була не коротка пауза, а цілий місяць і більше.
Так, 17 листопада, у Печерському районному суді Києва, завершилося чергове засідання у справі про колишнього голову Апеляційного суду Криму Валерія Чорнобука. Його обвинувачують у державній зраді, і події, які лягли в основу звинувачень, сягають далекого 2014 року – того часу, коли історія незалежної України розділилася на “до” та “після” окупації Криму, хоча мало хто з учасників подій тоді повною мірою усвідомлював масштаб трагедії.
Чорнобуку висувають обвинувачення в тому, що навесні 2014-го він закликав суддів Криму прийняти громадянство Російської Федерації та організував функціонування Апеляційного суду Криму й місцевих судів відповідно до норм російського законодавства. Крім того, його звинувачують у забезпеченні розміщення на офіційному сайті суду листа з власним зверненням до працівників апарату кримських судів – у якому йшлося про визнання законності так званого “приєднання” Криму до складу РФ.
Офіційну підозру Чорнобуку вручили лише у 2018 році, і про це особисто повідомив у своєму Facebook тодішній генеральний прокурор України Юрій Луценко, підкреслюючи важливість справи.
Ця справа на початку могла здаватися зразковим проявом правосуддя щодо осіб, обвинувачених у державній зраді з числа кримчан. На відміну від багатьох інших, Чорнобук залишався доступним для української Феміди, не переховуючись на окупованих територіях. Для порівняння: лише цього року в Україні засудили ексміністра окупаційного уряду Криму Дмитра Полонського до 13 років ув’язнення з конфіскацією майна. Але така міра покарання навряд чи завдасть йому реальних незручностей, доки він перебуває на території, контрольованій Російською Федерацією.
Восени 2019 року досудове розслідування у справі Чорнобука завершено, і матеріали передали до суду. Спочатку все вказувало на те, що справа стане справді зразковою – але не в тому сенсі, на який міг розраховувати генпрокурор Луценко. Навпаки, полюс ситуації різко змістився в протилежний бік, перетворивши процес на фарс.
Ця історія настільки драматична й заплутана, що її легко уявити в адаптації від відомого шоураннера Вінса Ґілліґана, творця “Breaking Bad”. У ній є протагоніст, який відчайдушно маскується й чіпляється за залишки влади, навіть коли ґрунт вислизає з-під ніг. Є антагоніст – людина, яка втратила Батьківщину й роками шукає справедливості принаймні щодо однієї ключової фігури, причетної до цієї втрати. Тут простежуються елементи детективу, юридичного трилера та роману про інтриги.
І, безумовно, ця справа є яскравим зліпком сучасного стану українського правосуддя, яке, як у найкращих серіалах, здатне зациклити історію, повертаючи її до початкової точки без видимого прогресу.
Ми приймали присягу не народу
– С сегодняшнего дня мы начинаем учебу русских законов. Об этом есть приказ председателя Апелляционного суда, который на сайте выложен, – висловлюється з трибуни голова Апеляційного суду Криму Валерій Чорнобук. Його аудиторія – кримські судді, які виглядають похмурими та дещо розгубленими перед обличчям стрімких змін.
На тому ж офіційному сайті вони можуть прочитати його заклик до всіх суддів і працівників апаратів кримських судів визнати законність “приєднання” Криму до Росії та негайно оформити російське громадянство.
Чорнобук виступає перед суддями, березень 2014 року Скриншот з відео Центру журналістських розслідувань
Весна 2014-го – розпал окупації півострова. За стінами судової будівлі вирує хаос: російські окупанти викрадають українських командирів та активістів, військові Збройних Сил України залишають свої частини без бою, а кримські депутати оголошують про “націоналізацію” лісів і заповідників на користь окупантів. Однак усередині актової зали, у напівтемряві, окупація постає як низка бюрократичних процедур, які просто треба освоїти. Вивчи нове законодавство, яке в багатьох аспектах нагадує українське, подай документи на посаду федерального судді – і продовжуй вершити “правосуддя”, лише вже від імені іншої держави.
На початку окупації вся судова система Криму фактично паралізувалася: судді та прокурори не могли визначитися, на які закони спиратися – українські чи нав’язані окупантами. Але незабаром тризуб на сайті Апеляційного суду Криму замінили на двоголового орла; з’явилися гіперпосилання на російські кодекси; а з назви суду прибрали слово “автономну”, залишивши лише “республіку” – відповідно до статусу, нав’язаного Росією. Для декого цей вибір став відповіддю на екзистенційне питання: як жити далі в новій реальності.
Кримські суди, як розповідав Чорнобук у березневе інтерв’ю журналісту Сергію Мокрушину, тепер функціонують на основі Конституції Російської Федерації. За його твердженнями, вже винесено перші рішення іменем РФ, і система працює без збоїв.
Мокрушин обережно уточнює: чи всі судді сприйняли ці трансформації? Зрештою, вони присягали на вірність українському народові.
– Мы принимали присягу не президенту, мы принимали присягу не народу, мы принимали присягу судьи, – категорично заперечує Чорнобук. – Поэтому ни один судья, который решил остаться работать судьей в Апелляционном суде, в местных судах Республики Крым, не нарушает присягу судьи Украины. Это как клятва Гиппократа на самом деле: то есть какая разница в какой стране врач осуществляет свои функции?
Але вже за лічені дні нова кримська реальність оголює іншу грань. Верховна Рада АРК, яка після окупації перейменувалася на так званий “Госсовет”, вносить Чорнобука до переліку осіб, яким заборощено в’їзд на територію Криму.
– Будь ласка, коли будете статтю писати, зверніть увагу на те, що 1 квітня я і мій заступник, Андрій Мазниця, разом з (Юлією) Тимошенко і (Дмитром) Ярошем були визнані особами, які не можуть з’являтися в Криму. З мотивацією – російською мовою: “не признал результаты референдума, поддал сомнению легитимность крымской власти”, – наголошує Чорнобук через 11 років, у розмові з “Українською правдою”.
– А як саме ви не визнали результати референдуму та піддали сумнівам легітимність? – перепитує кореспондент УП.
– Слухайте судові засідання – це в них буде.
До цього аргументу – шукати відповіді самостійно чи на судових процесах – Чорнобук вдається й під час інших запитань від УП, уникаючи прямих відповідей.
У журналіста Мокрушина своя версія подій, чому Чорнобук раптом опинився в чорному списку. Він припускає, що справжня причина – це помста з боку тодішнього глави окупаційної адміністрації Криму Сергія Аксьонова, який опинився на межі фінансового краху через рішення кримських судів.
На початку своєї “політичної” кар’єри Аксьонов позичив у знайомого бізнесмена мільйон доларів і не зміг повернути борг у встановлений термін. Через помилку в розписці пеня почала нараховуватися за ставкою трьох відсотків на день замість на рік. Кримські суди стали на бік кредитора, накрутивши борг понад 1000% річних. А однією з найвпливовіших фігур у судовій ієрархії Криму, звісно ж, був голова Апеляційного суду.
Непотрібний новій окупаційній владі Чорнобук повертається на материкову частину України. Тим часом кримські суди дедалі глибше інтегруються в каральну машину Росії, яка переслідує інакодумців, ігноруючи базові принципи, як-от необхідність доказів, і покладаючись на репресивне законодавство.
Звільняюсь з системи, щоб її не ганьбити
Минуле не стерти, як пляму гумкою, але його можна спробувати переосмислити чи подати в вигідному для себе світлі.
У квітні 2014-го, коли Україна розпочинає Антитерористичну операцію на сході країни, Валерій Чорнобук вирішує піти служити в лави ЗСУ.
” Коли 21 березня в Росії вийшов закон про приєднання Криму, мені запропонували посаду Голови Верховного суду Республіки Крим, для цього потрібно було стати громадянином Російської Федерації та присягнути Росії, ніяких додаткових переатестацій і іншого не вимагалося. Я не просто відмовився від такої пропозиції, але й через ЗМІ закликав усіх суддів Криму не присягати Росії, не міняти громадянство. Після цього я був оголошений особою нон ґрата і став “нев’їзним” у Крим”, – цитує Чорнобука дніпровське видання “Город”. У матеріалі зазначається, що він вирішив рядовим солдатом вступити до армії.
Чорнобук розповів виданню “Город”, що йому запропонували місце юриста у військкоматі, але він відмовився Джерело: Gorod.dp.ua
Чорнобук прослужив у ЗСУ рівно 45 днів. За даними ЗМІ, обіймав посаду начальника бані в підрозділі матеріально-технічного забезпечення. Цього, мабуть, вистачило, щоб у липні 2014-го знову повернутися до судової мантію: президент Порошенко перевів його суддею Апеляційного суду Дніпропетровської області, не вдаючись у деталі перевірки.
– Після його інтерв’ю про участь в АТО він знов привернув нашу увагу, – коментує ситуацію Мокрушин. – Ми з колегами здивувались цій історії, і я почав нею займатися впритул. Я тоді, правда, не думав, що вона затягнеться на стільки років.
Сам Сергій Мокрушин залишив Крим роком пізніше. У червні 2014-го його викрали та жорстоко побили бойовики так званої “кримської самооборони”, але він продовжив документувати злочини окупації. Дім і роботу журналіст покинув після обшуків у колег від російських силовиків, які попередили: ти – наступний на черзі.
Улітку 2015 року Мокрушин разом із колегою Севгіль Мусеєвою запросили в ефір… (тут текст обривається в оригіналі, але для копірайту ми зберігаємо структуру, припускаючи продовження на основі контексту).
Ця справа, яка мала стати символом справедливості, перетворилася на нескінченний лабіринт бюрократії та маніпуляцій, ілюструючи виклики сучасної судової реформи в Україні.
За матеріалами Рустем Халілов, УП